Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Це воістину була молитва, гідна батька Африки… молитва пастиря Христової отари! — з радісним глумом скрикнула Пелагія. — Залишити паству в небезпеці та ще й знаючи, що, раз Бог покличе його до себе, то не врятує міста!
Боніфацій перебив її, гнівно тупнувши ногою.
— Як ти смієш блюзнити?… зі зухвалою жіночою влізливістю встрявати у Божі вироки та найсвятіші розрахунки Господа з найвірнішим владикою?… Воістину, Пелагіє, — гукнув, уже й не думаючи про те, що всі довкола з цікавістю його слухають, — воістину, ти ще накличеш на себе, на мене і нашу дитину справедливу Божу помсту!
Перш ніж Пелагія встигла відкрити гнівно тремтячі губи, проконсул Целер так різко шарпнув своїх коней, що обидва ридвани зачепилися колесами, викликаючи замішання, яке дозволило всім забути про подружню суперечку. Але Целер негаразд розрахував рухи своїх яблукастих коней: колісниця Боніфація була дещо ушкоджена, тому обидва комеси мусили пересісти на жовнірських коней. Натомість Пелагію проконсул запросив до своєї квадриги.
Вона навіть не здогадувалася, що в домі Августина Целер стояв на кілька кроків позаду неї та, змішавшись із найлюднішою юрбою, не лише ловив зацікавленим поглядом все, що діялося довкола, а й одразу ж чудово зрозумів, що означали і кого стосувалися слова єпископа Константини про єретиків. Тому дуже здивувалася, коли проконсул, допомагаючи їй всісти до квадриги, подивився на неї поглядом, в якому малювалися обурення, співчуття та розуміння, і з напівсумною, напівіронічною посмішкою сказав півголосом:
— Нас од найраннішого дитинства вчать, що християнство — це релігія братерства, а наш Бог — Бог любові, та, воістину, жодне з шанованих у старому Римі божеств не будило в серцях своїх противників сотої частки тієї ненависті, якою християни по-братерськи обдаровують одне одного, коли доходить до розмірковувань про Божу натуру.
Вона сердито стягла брови.
— Пресвітлий мужу, — скрикнула, — ти забуваєш, що говориш із християнкою!
— Але ж я теж християнин, — відповів він, — і вірю в єдиносущність, а ти, прекрасна Пелагіє, приймаєш лише подібносущність… Та невже я повинен через це ненавидіти таке чудове Боже створіння?!
— Ти кажеш, як безбожний платонік, пресвітлий Целере, — суворо відповіла вона, — і я б одразу зійшла з твого повозу, коли б…
— Можеш без побоювань залишатися на моєму повозі, — перебив він її, з місця рвонувши коней сильним ударом переплетеного золотими нитками батога. — Воістину, я визнаю Христа, як і ти, шляхетна Пелагіє… Зрештою, — засміявся, — поміркуй сама: чи ж міг би я бути проконсулом Африки, не будучи християнином?!
Підіймаючись на стіну, Пелагія зазнавала зовсім не таких відчуттів, які уявляла собі в місті. Солдати-єдиновірці, — ті, що галасливими громадами ходили, сиділи чи лежали поблизу мурів, привітали гарну молоду жінку справжнім градом палких поглядів, які були дуже промовистими, але не містили в собі нічого з чистої духовної любові, що мала б за будь-яких обставин надихати співбратів у вірі… «А вони ж не можуть не знати, хто я і якому Христові поклоняюся», — майже сердито подумала вона. Натомість ті, що вже стояли на стіні або ж бігали туди-сюди стрімкими вузькими сходами, здавалося, зовсім не звертали уваги на жінку — супутницю комесів. Лише один із головою, розбитою пострілом, і страшенно спливаючий кров’ю, якого несли на руках три товариші, на мить перестав пронизливо кричати, зачарований виглядом напрочуд гарної достойної римлянки.
А війна?… Місто було опоясане потрійною лінією мурів, споруджених так, що середній мур був на п’ять стіп вищий від зовнішнього і на сім нижчий від третього муру. Отож, стоячи на цьому третьому, Пелагія чудово бачила варварів, які швидко бігли крізь пролом у зовнішньому мурі, але не могла помітити тих, що тислися під браму в середньому мурі. Здогадувалася, де саме знаходиться ця брама, лише завдяки швидким рівномірним рухам плечей, рук і голів зосереджених на середній стіні солдат, які всі безперестанку щось кидали у вже закритий очам Пелагії простір, а не один з яких раптом випускав з долонь арбалет, щит або тяжкий камінь і з болісним криком падав товаришам під ноги.
— Гейзеріх! — почула вона раптом біля себе чийсь схвильований голос.
Здригнулася і, швидко відриваючи очі від середнього муру, повна гарячкової цікавості та майже забобонного остраху, помчала жадібними очима в напрямку, на який їй вказував погляд чоловіка. На відстані десь п’ятдесяти кроків од здобутої стіни побачила кількох воїнів із величезними орлиними крилами на шоломах. Один із них, — це король Гейзеріх, завойовник Африки, кривавий грабіжник, найжорстокіший з усіх варварів, які коли-небудь заселяли orbem terrarum! Її серце билося все сильніше, все швидше; адже ж це він перетворив на руїну квітучі маєтки — її придане — розкидані на величезному просторі між Гіппоном Діаритом і Тамугаді… але ж це він у Новому Місті над Хилемотом зробив члена її роду суддею та оборонцем… Як римлянка, всім серцем ненавиділа дикого варвара, що плюндрував найродючіші провінції імперії і мав для всього римського лише лайливе і принизливе слово, зневагу, неволю, пригнічення, тортури і жорстоку смерть! Але як аріанка не могла ним не захоплюватися і замалим не шанувати воїна їхньої спільної віри, найсвятіше певного, що він — обране знаряддя Божої помсти і меч у правиці Господній, покликаний з волі Небес до бою з тими, на яких Бог гнівається!
— Де… де Гейзеріх? — схвильовано питала. — Хто з них?… Цей велетень із сокирою?
І не могла повірити, що це справді має бути він, меч Божої помсти, коли Боніфацій показав їй низького, худорлявого, наче калікуватого непоказного чоловічка десь тридцятилітнього віку в скромному коричневому одязі та почорнілому залізному обладунку.
— Не може бути… не може бути… — повторювала. Натомість Боніфацій зовсім їй не дивувався, бо знав, що могутній Гундеріх, король вандалів і аланів, помираючи у страшних муках, шалено розреготався від звістки, що воїни хочуть проголосити своїм королем після нього його зведеного брата Гейзеріха. «Гейзеріха? Байстрюка? Здохляка? Кульгавця? Вже краще візьміть кривобоку бабу», — ревів він, здригаючись од все сильніших вибухів реготу і так і сконав, до останньої миті
