Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

цей палючий жар цікавості, здивування, а, напевне, і прихованого глуму, волів би провалитися під землю: ким же він був, приятель Августи, що його цісарі, сенат, римський народ вітали як тріумфатора?!… Бунтівником, якому не поталанило і якому ласкаво пробачено! Зрадником вічного владаря і святої віри, що прикликав на допомогу єретиків і розбишацьких варварів! Поганеньким полководцем, якого тричі побив кульгавий здохляк! Втікачем, що, втративши надію, малодушно покинув довірений його опіці край, віддав його у здобич оскаженілим грабіжникам і помчав через море благати прощення — готовий прийняти все: кару, покуту, зневажливе помилування, щоб тільки здобути нарешті після стількох років буревіїв та терзань жаданий спокій!

Під кінною статуєю Траяна стоять два мандатори у червоних, перетканих золотом далматиках. Мандатор — це язик і вухо володаря під час публічних виступів.

— Підійди, найпресвітліший мужу! — декламують обидва одночасно, досконало утримуючи однакову силу і напруження голосу.

Дме пронизливий зимовий вітер, але приятель Августи знає, що йому не можна ставати перед цісарським обличчям у теплій темній накидці. Отож скидає її на руки трибуна-гота, що стоїть за ним, і в самій лише далматиці помаранчевої барви з чорними клаві йде через увесь Форум. Але зовсім не відчуває січневого холоду. Гот іде слідом за ним, щоб у належну мить знову накинути на нього теплий одяг.

Перед кінною статуєю Траяна здіймаються два гіпсові, у людський лікоть заввишки, погруддя консулів: з року, який тільки-но закінчився, і того, який саме починається. Два білі обличчя: бородате Геркулана Басса і грубе, широке, майже варварське — Аеція. Між цими двома погруддями приятель Августи вперше стає навколішки.

— Хто це підходить? — протяжним ритмічним голосом питає мандатор з лівої сторони статуї.

— Флавій Боніфацій, — таким самим голосом відповідає мандатор з правої.

— Нехай наблизиться й постане перед нашим обличчям, — знову декламує перший.

Боніфацій зводиться з колін і робить десять кроків.

Гот з накидкою в руках залишається на попередньому місці. Мандатори міняються місцями. Боніфацій знову опускається навколішки.

Тепер питає мандатор, який раніше стояв справа:

— Хто служив мечем і радою вічному Констанцію Августові, того часу ще патрикію, у боротьбі з нікчемним, — щоб Бог прокляв його душу, — Геракліаном?

— Достойний Боніфацій, трибун, — лунає відповідь.

— Хто на перший поклик вічної Августи Плацидії поспішив їй на поміч супроти ковів тричі нікчемного Кастина?

— Ясний Боніфацій, комес.

Голос лівого мандатора підіймається на тон вище:

— Хто вічній Августі, що покидала Італію, рятуючись од підлості та зради, непрошений із грошовою спомогою поспішив? Хто найняв корабель для Її Вічності та найшляхетніших діточок?

— Пресвітлий Боніфацій, дукс і комес Африки.

— Хто незламно не згоджувався визнати жалюгідного узурпатора Іоанна?… Хто, скривджений зрадою та підступами неприхильних до нього достойників не став доходити власної кривди, коли для святої віри та римського миру настали скрутні часи? Хто, вражений Господом Небес, не схилився, не піддався спокусі, але мужньо власними грудьми боронив церкви Божі та цісарські міста?…

Боніфацій підвівся з колін і рушив прямо до оббитого пурпуром подіуму. Його доганяв голос мандаторів:

— Хто цілий рік переможно відбивав напади грабіжників та єретиків на місто, освячене життям і смертю святого єпископа і Божого мудреця Августина?

— Щонайсвітліший Боніфацій, дукс і комес Африки та комес доместиків…

Тоді Валентиніан і Плацидія підвелися з тронів. Боніфацій укляк на східцях подіуму, торкаючись обличчям пурпурової тканини. Широкі складки помаранчевої далматики з шелестом тріпотіли на все дужчому вітрі.

Префект преторію Флавіан перехопив промовистий погляд Геркулана Басса: обличчя колишнього консула здавалося блідішим від гіпсового обличчя його погруддя. В обох — вірного шанувальника старих богів і у ревного християнина — однаково затремтіли куточки зблідлих губ, коли не голос мандатора, а власний голос Плацидії, наражаючи святе горло на застуду, з великою радістю й силою здійнявся над одвічними мармурами міста Роми:

— Хто завше був і є, і буде найвірнішим слугою і наймилішим приятелем вічного Августа, владики й імператора partium Occidentis?…

Раптово прискореним биттям кількасот сердець одповів їм Форум Траяна, на кілька обтяжених глухою тишею хвилин випереджаючи тонкий голосок імператора Валентиніана:

— Воістину ніхто, лише тричі найсвітліший і найславніший Флавій Боніфацій, сomes, dux i magister utriusque militiae, патрикій святої імперії.

Префект Вір Нікомах Флавіан був надто римлянином, щоб йому раптом не підігнулися ноги на вид, як підхоплена сильним подмухом вітру накидка Боніфація виривається із закоцюблих рук гота й падає на біле обличчя погруддя Аеція.

4

Падав сніг. Безсонячне небо від самого ранку опадало непроглядними рядами дрібних білих пластівців, що, ні на мить не збиваючи щільного косого строю, переможно кружляли над головами, здобували волосся, брови, вуса, бороди, вії, укріплювались на раменах, а навіть заганялися під обладунок та одіж. Проте Аецій не запросив послів із Італії до намету. Спокійно вислухав довгу промову Басса. Двічі наказав прочитати йому листа Боніфація. Слухаючи, пильно дивився в обличчя посланців. Відразу розпізнав, що колишній консул із героїчним зусиллям стримує свої почуття і сповняє посольство, наче відбуваючи найсуворішу покуту, накладену за дуже тяжкий гріх. Сигісвульт не відводив погляду від своїх засніжених стіп. Єпископ Іоанн, званий Ангелоптесом, щомиті судомно стискав на грудях сплетені пухкими пальцями руки. Лише найсвітліший Петроній Максимус раз-у-раз кидав з-під лоба швидкий усміхнутий погляд.

Аецій подумав: «Це ворог». Максимус, схоже, зовсім не приховував, що цю неприємну та майже болісну для інших послів хвилину переживає з почуттям невдаваного задоволення. Адже він навмисне взявся за це посольство, аби — як казав друзям у сенаті, на власні очі побачити, як виглядає знахабнілий щасливчик, насправді ж поганий гравець, коли його нарешті обведуть довкола пальця. І ніхто, слухаючи тоді його слова, не знав правди, чи це в ньому озивається все ще невдоволена спрага помсти за смерть приятеля — Фелікса, чи, радше, задавнена, начебто погордлива ненависть і старанно приховувана заздрість, що її в гордому вождеві могутнього роду — з табору Аніціїв — будив обранець бездумної Фортуни, син жовніра, homo novus — що не приховував своєї нехіті до співпраці з Петронієм і дуже рішуче розвіював усі горнольотні надії вельможного сенатора, що сягали навіть патрикіату.

Однак стоячи перед обличчям Аеція як посол, Петроній Максимус справді думав насамперед про Фелікса. Тільки-но помітив вогневолосу голову Андевота, відразу ж згадав травень два роки тому… Лавровий Палац у Равенні… складені на підлозі жорстоко скатовані останки Фелікса та Падузії… «А ти це тепер пригадуєш, Аецію?» — здається, питалися глузливо усміхнуті очі та