Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— … так ти й учиниш, найсвітліший мужу, бо такою є свята воля Їх Вічностей і таким є мій наказ — наказ магістра обох військ і патрикія імперії», — закінчував повторне читання листа молодий трибун Меробад.
Але перш ніж вимовив останнє слово, Андевот вибухнув криком, радше схожим на тваринний рев, ніж на людський голос. Всі, крім Аеція та Максимуса, здригнулися: вогневолосий дукс рвонув до неба два величезні, судомно стиснуті кулаки і, щомиті душачись, ревів:
— Пси! Невдячні підлі пси! Ганьба Ромі! Ганьба Августі! Ганьба тим, хто взявся за таке посольство! На гілляку послів!
Троє-четверо комесів і трибунів підхопило останній вигук, але решта аецієвої свити мовчала, хоч зі всіх очей визирали здивування, занепокоєння, обурення… Аецій, ні на мить не перестаючи посміхатися, намагався перехопити очима погляд послів. Губи єпископа тремтіли. Басс зблід, але його голос був спокійним і суворим, коли він гукнув:
— Аецію, можеш наказати нас повісити, але не маєш права дозволити, щоб варвар зневажав Рому і святий маєстат.
Андевот доскочив йому під самі очі.
— Варвар проливає кров за Рому та маєстат! — хрипко скрикнув, а його обличчя скривилося у гримасі гніву й шалу. — А ви, невдячні пси, тихцем, ззаду, вдаряєте в груди, що єдині вас захищають!…
— Досить, Андевоте! Аецій тобі дякує. Але послів не повішу. Не тремти, Петронію.
Обличчя Максимуса залилося багрянцем. Аецій мстився за кожен погляд.
— Я не тремчу, — насилу стримуючи лють відповів Петроній. — Прошу, вимагаю, — накажи мене повісити, тобі це легко, — побачиш, чи боюся.
Комес Касіодор кинув на Аеція благальний погляд: послу вічної Августи не може впасти волосок з голови!
Однак Аецій, здається, пропустив повз вуха або й зовсім не помітив образи, що її містили слова посла.
— Вірю, що не боїшся, — сказав майже по-дружньому, — і найсвітліший Басс не боїться, і святий апостольський муж. Про Сигісвульта навіть не кажу — він солдат.
А за мить, наче щось несподівано привернуло його увагу, гукнув, надавши обличчю виразу здивованої задуми:
— Але ж трапляються такі солдати, що бояться… Наприклад, Боніфацій.
Посли здивовано на нього глянули, натомість Аецій продовжував таким самим замисленим голосом:
— Так, так… якби не боявся, то, напевне, не відправив би такого достойного посольства. Тільки гляньте: консул, святий єпископ Равенни, славний стількома перемогами найсвітліший Максимус — гордість і прикраса сенату… Навіть до страшного перса Бахрама вічний Феодосій не відправляє таких достойних послів…
Максимус знову посміхнувся куточками вуст. «Найстрашнішого перса легше вкоськати, ніж скаженого вепра з гунської Паннонії», — подумав, але вже за мить мусив визнати, що вепр виявився куди менше скаженим, ніж він припускав. І раптом захотілося йому сміятися: вже все розуміє! Адже це не вепр, а гадюка… підступна змія!… Скориться, а за рік знову спробує щастя на сходах якоїсь базиліки…
І задоволений, що побачив Аеція наскрізь та вгадав його наміри, Петроній Максимус почав прислухатися до слів Басса.
—… і тому вислав таке достойне — як зволиш казати — посольство, аби ти захотів зрозуміти й повірити, що ніхто не применшує твоєї честі та заслуг… що ти зостаєшся найбільшим полководцем імперії…
— Так ти кажеш? — перебив його Аецій. — Чому ж не я, а Боніфацій стає відтепер магістром обох військ?…
— Це лише титул. Адже й Фелікс його носив, а хіба він колись командував військами?
Аецій розсміявся і ляснув долонями об стегна.
— Боніфацій нарешті помудрішав, — гукнув. — Чи, може, це Її Вічність помудрішала? (Басс зморщив брови). Давно час зрозуміти, що він навіть на комеса не годиться… Але, якщо я й далі маю командувати, то чому маю слухати його наказів, до того ж у справах війни?…
Колишній консул укляк на снігу.
— Найсвітліший мужу, непереможний полководче, що є мечем і щитом імперії! — в його голосі звучало велике хвилювання. — Твого слова слухають солдати, трибуни, комеси, наче б воно було Божим словом. Чому? Скажеш: бо веду їх од перемоги до перемоги, від здобичі до здобичі… Се правда. Але коли ти їх уперше вів до бою, то чому тебе слухали? Бо маєш над ними владу, якій наказує їм підкорятися вічний маєстат… Бо воля вічного маєстату, освяченого Божою ласкою — се наче Божа воля… Послухай же цю волю, найсвітліший… Не час тепер на сварки, образи, особисті помсти. За цим синім лісом франки, за морем — страшні вандали. Готи, свеби, бургунди — от що має бути предметом турбот щирого римлянина… Напружимо ж усі сили — рятуймо імперію… рятуймо солодкий і благословенний римський мир! Аецію, схилися перед волею вічної Августи, про яку, — якщо любиш правду — не осміляться сказати твої губи, щоб вона не пам’ятала твоїх заслуг… Хіба ж ти не консул, найсвітліший мужу?…
— Я консул, Бассе, та чи зостануся ним, якщо не захочу підкоритися волі Августи?…
— Згадай Кастина, Аецію…
— Чуєш, Меробаде?… На всіх таблицях моє ім’я зітруть чи замажуть, всі мої погруддя розіб’ють. Сердешний молодий друже!… Можеш нагодувати своїм панегіриком короля франків — коли пергамент зварити, він буде їстівним… Знаєш, Бассе, після першого приморозку я придушив франків голодом!…
Посли неспокійно стежили за грою м’язів на його обличчі. Низьке чоло покрилося борозенками. Широкі виступаючі щелепи швидко рухалися. Великі долоні все частіше вдаряли по товстих міцних стегнах. Перелякані надтягаючою бурею, десь сховалися рештки усміху.
— Так, я трохи приморив голодом сикамбрів, — голос Аеція ставав усе більш свистячим, — але більше вони не голодуватимуть… Пресвітлий Андевоте! Поїдеш послом до шляхетного короля Хлодіона… Якщо відновлять феод і вже завтра знову відступлять до Токсандрії, дістануть п’ятдесят тисяч модіїв[88] збіжжя і всіх забраних нами жінок…
— Як це, найсвітліший мужу? — скрикнув Касіодор? — Ми так їх притисли і має бути мир?
— Так, буде мир. Не маю часу для франків. Їду до Равенни.
— Сам? — вирвалося у Максимуса.
Аецій знову посміхнувся, але
