Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

звідкись збоку… Але ж це вона сама!… адже це в неї спливла крапля крові з розтятої каменем стопи… це вона відчуває жар, що пашить од його могутнього м’язистого — воістину дикого! — тіла, до якого вона тулиться, ще тремтяча, залита слізьми, але вже певна, що нічого поганого з нею не трапиться, якщо її голова, наче у рятівну печеру, сховається між його широкими міцними волохатими грудьми і руками — твердими, шорсткими, але єдино любими… єдино вірними і лише для того створеними, щоб її захищати…

І знову, наче дивлячись збоку, виразно бачить, що чоловік сидить на великому сірому камені, майже торкаючись посинілим коліном її посинілих грудей — а її коліна лягли: одне на дрібну колючу гальку — болюче, натруджене… друге — довірливе і щасливе — на довгі напружені пальці його ноги… Хто вони?… Бачить його обличчя — широке, грубо тесане, варварське чи мужицьке… Колись вона його бачила — так, напевне бачила!… але наче позбавлене життя… мертве… кам’яне…

А вона?… Так, це вона, але вже не зветься Пелагією… Невже вона Єва?… а він Адам?… Вигнані з країни щастя, країни безтурботності й мани — що вони вдіють у спопелілій голій пустелі, сповитій похмурою жорстокою сірістю?!… Пелагію охоплює вже не страх, не розпач, а втома, байдужість і нехіть до всього, за чим тужила… за чим плакала… Так, наче її смертельно зморила якась жорстока боротьба понад сили… Хай так буде… хай буде… Щоб лише з ним… біля нього!… І все дужче, все палкіше тулиться до твердого, мав із бронзи, але живого гарячого тіла…

Та якщо вони — Адам і Єва, то чому ж не соромляться своєї наготи, раз уже її пізнали?! Чому — навпаки — відчувають цю наготу як полегшу, радість і майже щастя через те, що самі й покинуті?! Насправді, в горі та розпачі це єдина перемога… перемога!… перемога!!…

— Перемога! Перемога!! Перемога!!

Пелагія схоплюється з постелі. Зі стопи, розсіченої камінцем, що десь у дорозі потрапив до взуття, справді стікає смужка крові. Променіючий Сигісвульт схиляється над нею і, неспроможний од радості на жодне інше слово — вдесяте чи вдвадцяте кричить:

— Перемога! Перемога! Перемога!

У кімнаті темно. Але ось уже вносять світло. «Я проспала весь день», — думає Пелагія, швидко всовуючи відпочилі ноги у червоні черевики. До кімнати щохвилі вбігають нові постаті — обличчя спітнілі, вимучені, нерідко закривавлені чи перев’язані, але всі променіючі радістю, щастям і гордістю — передусім невимовною гордістю… За сім годин розбили непереможного!

Розбили… змели…

— Змели дощенту! — гукає молодий Себастьян, що входить до кімнати, злегка кульгаючи, дряпнутий стрілою по стегні. Із запалом розповідає Пелагії, як легко Боніфацій вже за першу годину розбив обидва крила супротивника і з трьох сторін вдарив на його центр. І це такий непереможний?… полководець, славлений хроніками й поетами?… полководець, імені якого не вимовить без страху жоден варварський король?! Воістину, лише для битв із варварами й годиться!… Кидати ауксилії на почетвірну черепаху добірних палатинських легіонів?! Забирати з крил кінноту, перш ніж ворог опиниться під градовим обстрілом катапульт?! А це останнє?!… це найгірше… справді ганебне?!… Збити всі свої сили в одну масу наче для тим страшнішого удару, але насправді для того, щоб легко дати обійти себе з флангів?!… Такий розгром!… Військо повністю розпорошене… майже всі комеси в неволі… сам Аецій, може, вбитий… якраз шукають його тіло… А Боніфацій ще перед полуднем думав, що на півроку зачиниться в Арімінумі!… Лише тепер Пелагія питається про Боніфація. — Разом із кіннотою переслідує Касіодора, що з двома легіонами тікає вгору Рубіконом… Весь день не зсідав із коня… весь час у першій шерензі…

Пелагія сама не знає, чого її обличчя раптом заливає гарячий рум’янець.

— З ним усе гаразд?…

— З ним?… завжди все гаразд… — починає Себастьян і раптом обриває, побачивши, що неспокійний погляд Пелагії торкнувся молодого трибуна-алана, який промовистим рухом показує на своє плече.

— Поранений?

Сама не сподівалася, що аж так скрикне. Рум’янець одразу ж відплив, обличчя збіліло, як край туніки талару.

Себастьян блискавичним поглядом змусив алана перетворитися на соляний стовп.

— Марничка. Подряпина, — сказав вільним, майже веселим голосом. — Якийсь спис на мить застряг під ключицею… зрештою, далеко від шиї… Коли його вийняли, витекло всього три краплі крові. Маленька подряпина, — повторив і одразу ж додав. — Але яка значна перемога!… Воістину, найбільша від розгрому язичників під Аквілеєю… Доки житиме Римська імперія, доти й Боніфацієва слава!

7

Коли Боніфацій розплющив очі, зменшена до розміру пальця тінь на сонячному годиннику в перистилі показувала полудень. Троє лікарів квапливо обмінялися значущими поглядами: «Вперше за три години… попри всі заходи!», а погляд найстаршого і найповажнішого з них додав: «І востаннє..» Швидко відступили, відкриваючи близькому до смерті переможцеві вид на увесь скупаний у блисках сонячного світла перистиль. Одразу ж біля ложа, з обличчям наче закам’янілим од болю і невимовного здивування, стояла Пелагія. Крик, що несподівано для неї самої вирвався три дні тому на звістку про поранення Боніфація, виявився віщим. Наймогутніший чоловік Заходу, переможець непереможного, мудрий і вчений полководець, хоробрий воїн, який за весь час битви ні разу не відступив за другу шеренгу, — конав у муках, з кров’ю, смертельно отруєною іржавим наконечником списа, через рану, з якої витекло всього три краплі… Губи вже геть посиніли, землисто-сірі щоки глибоко запалися, застиглі пальці судомно розчепірилися, а все-таки з його обличчя ще не зник вираз цілком притомної турботи справами світу. На оточення справляв враження командувача, якого смертельно поранено у розпалі битви, а який не дозволяє вийняти стрілу з рани, доки не впевниться, що тріарії, котрі мали вирішити перемогу, вже підвелися з колін… вже нахилили списи до наступу… Пелагія, що вважала чоловіка людиною зі слабкою, майже жіночою душею, не могла надивуватися, дивлячись на нього в ці останні дні. Але Сигісвульт, який часто бачив його у вогні битви, зовсім не дивувався тому, що патрикій в останні свої хвилини поводиться саме так, навпаки: наче цілковито поділяючи стурбованість, що відбилася на обличчі Боніфація, тільки-но він розплющив очі, — хутко наблизився до ложа і сказав:

— Аецій вже прибув.

Всі здригнулися. Всі погляди, повні здивування та неспокою, питально завмерли на посинілих губах Боніфація, — а він кивнув на лікарів, щоб трохи підняли його на постелі, і вже сидячи, мовив свистячим, але зовсім притомним і спокійним голосом:

— Хай якомога швидше