Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Замовк, щоб ковтнути повітря, дихання мав уже хрипке й уривчасте; видно було, як задихався і все його обличчя ставало синім, як губи.
— Уважно слухайте, — продовжив за мить, — і хай Бог вас покарає, якщо вгадаєте думку, але не почуєте слова з умираючих губ і скажете, що не чули… Я багато нагрішив проти Господа нашого… багато помилявся, але ніколи не погрішив злою волею і впертістю, лише, — якийсь час задихався і лікарі думали, що це вже кінець, — лише слабкістю і жаром серця… пихою, гнівом, безтямністю і нерозважливістю. І тепер… тепер хочу змити свої провини і виправити помилки… Перша й найбільша моя провина та, що я сягав по патрикіат, одному лишень мужеві на Заході приналежний — найпресвітлішому Аецію. Де ж мені з ним рівнятися? З воєначальником мудрим, здогадливим… щасливим. І друга моя провина: що я, керований пихою, а не розважністю, позбавив імперію та римський мир наймогутнішого мужа, єдиного оборонця, розбивши його під Арімінумом… Вибачиш мені цю кривду, Аецію? Вибачать мені цю другу кривду літописи?…
— Але ж, найславутніший мужу! — скрикнув Петроній Максимус.
— Не перебивайте мене… От-от помру… Але ця друга провина була заодно і ласкою Божою… Чому — думаєте — дав мені Бог перемогу над Аецієм? Мені, що негідний бути його комесом? Щоб випробувати Боніфація у смертну годину… випробувати, чи захлинеться гординею і помре, тягнучи з собою у прірву римський мир, чи отямиться і піде за голосом сумління?… Я черв’як перед Господом, але — похвалюся, — витримав спокусу як Іов… Слухайте! Бажаючи виправити кривду, завдану великому Аецію, і прагнучи порятувати імперію та римський мир, — в силу своєї влади, врученої мені вічною Августою та сенатом, визначаю присутнього тут Аеція своїм спадкоємцем… спадкоємцем усього, чим володію, та іменую його головнокомандувачем… дуксом і магістром обох військ і патрикієм імперії… Не кажи нічого, Максимусе! Глянь на обличчя Сигісвульта… його очі… його посмішку… Солдат, хоч вірний слуга Августи, знає, якого полководця йому треба… Так буде… Така моя воля… Чи тепер вибачиш мені, Аецію!…
— Це підступ… це якась зрада!… — безтямний крик Аеція наповнив увесь перистиль. — Хочете мене приспати і якимись штучками виманити зі сховку, а потім… О ні… не дамся… я не Стиліхон!…
— Воістину ти не Стиліхон, — майже пошепки сказав Боніфацій. — Стиліхон був варваром з душею римлянина… а ти, Аецію,… ти римлянин з душею варвара, але тільки такий може порятувати гинучу імперію…
Аецій повів довкола повним безмежного здивування поглядом. Петроній Максимус втратив усе панування над собою: грюкав ногами і гриз рубець тоги. Касіодор втупив у Боніфація погляд, повний шани і захвату. Сигісвульт укляк край ложа і підніс до губ знову застиглу руку: по його обличчі, наче грубо вирізаному з бронзи, стікали сльози. Єпископ Іоанн тихо молився. Пелагія стала навколішки з іншого боку ложа. Гаснучий погляд Боніфація летів до неї.
— Пелагіє, — шепнув, — я кохав тебе понад усе на світі і завше — не так, як годиться мужеві, чинив усе за твоєю волею, не раз ризикуючи спасінням своєї душі… Чи ти — пам’ятаючи се — по моїй смерті зробиш те, чого я зараз зажадаю від тебе?…
— Усе… усе… — хлипала вона.
— Тож слухай… і ти теж, Аецію… Щоб правити, наказувати, воювати, мало меча, навіть твого… мало навіть голови, рівної найбільшим мудрецям минулого… Потрібно ще щось… А це щось саме вона й має, Аецію… Пелагія, найбагатша спадкоємиця Африки… Візьми її, Аецію — бач, вона вродлива, мудра, не те що інші жінки… щоправда, вперта і завзята, — трудна, — але для мене, не для тебе, Аецію… І ти зволь із ним побратися, Пелагіє, він єдиний зуміє відібрати у вандалів твій посаг… він єдиний зробить твоє ім’я тривкішим од бронзи… І споминайте мене. Хай вас Христос благословить…
Лише тепер Аецій глянув на Пелагію, але перш ніж хтось із них зумів хоч слово сказати, — Боніфацій, падаючи на подушки, витиснув хрипким голосом:
— Тобі час, Аецію… Боюся, що, коли помру, будуть тут такі, яким байдуже, що я покидаю трьох удів у невтішній жалобі: Пелагію, мою доньку і pacem romanam… Тож поспішай до своїх… Тебе чекає тяжкий бій за мій спадок, але знаю, — ти його відвоюєш…
— Відвоюю, Боніфацію. Бувай здоровий.
— Vale. Подай мені свою руку, найславутніший патрикію… А коли вийдеш звідси, ще раз оглянься і скажи: Salve aeternum…
— Прощай, найшляхетніший із римлян.
— Прощай, спасителю західної імперії… Vale… vale… magna… rei publicae… Occidentalis… salus…
Коли ж кремезна постать Аеція зникла у дверях і Петроній Максимус, заламуючи руки і до крові кусаючи губи, припав до ложа, Боніфацій останнім зусиллям приязно йому посміхнувся і відвернувся до єпископа, уже глухий до всього, що гарячково викладав сенатор.
— Святий отче… — шепнув знову за мить, — ти визнаєш науку про милосердя Боже?…
— Так, мій сину, — з гордістю відповів Іоанн. — Не було вечора, щоб я відійшов до сну, не підкріпивши перед тим душу спасенною наукою Августина…
— Отче… Чи відходжу в милосерді?…
Єпископ Іоанн не відповів нічого. Хлипання відібрало йому голос, — сльози білим туманом заволокли старі очі, які жадібно дивилися на смерть солдата. Кивнув лише головою.
Тоді Боніфацій здійняв очі до яснопромінної блакиті над перистилем і, складаючи руки на грудях, прошепотів:
— Якими ж святими і правдивими були твої слова, наймудріший отче Августине… Воістину, доти не зазнає наше серце спокою, доки в Тобі не спочине, Господи!
Розділ V. Подвійна перемога1
Дорога від церкви Святої Агати до розкішної вілли, яку три побожні вдови з вельможного роду Павлинів дарували Боніфацію одразу ж після прибуття з Африки, прагнучи так ушанувати його ревність у вірі, була зазвичай довгою і втомливою. Але того дня Пелагія, яку несли в лектиці чотири привезені з її рідних сторін нумідійці, здавалося, зовсім не помічала відстані, — так сильно її поглинули роздуми про те, що чула й бачила в церкві. Той пресвітер, що вділяв останнє благословенство від імені подібносущного з Отцем Христа Спасителя, справді мав вигляд
