Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

і голос препозита з ауксиліїв, але зате диякон!… чи ж справді не був схожий на архангела Рафаїла, такого, яким вона його бачила на диптихах?!… Теж був готом, але як мало було в ньому того, що, на її гадку, нерозривно в’язалося з типом гота! Радше — якби не ті блакитні очі та золотаве волосся, виглядав наче один із тих грецьких чи єгипетських пресвітерів і монахів, од яких тепер в Італії аж роїлося і які проголошували нову, незбагненну Пелагії науку, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й матір’ю Бога… Але цього дня Божого думку і душу Пелагії особливо зворушила улюблена з дитинства євангельська притча про сіяча, яку вона вперше почула прочитаною мовою готів. Як молодий диякон нічим не нагадував Сигісвульта або ж когось із його солдат, так і у промовлених з амвону словах перекладу Ульфілли, — незрозумілих, а все ж повних якогось дивного чару, — ніщо не нагадувало Пелагії тих готських наказів і вигуків, до яких звикло її вухо під час облоги Гіппону. Почувалася щасливою та гордою тим, що це саме її віра, — ненависна і зневажена в Італії наука Арія, — проголошує слово Боже не лише мовою римлян, але й мовою варварів. «Зовсім як апостоли, що разом усі різними мовами промовили!» — захоплено думала вона, не сподіваючись, що за мить її зустріне ще одна радість, інша, але з того ж джерела.

Бо от коли лектика звернула з Аргілету на Vicus Patricius, зір Пелагії помітить велику мармурову плиту зі золотим написом. Тихе ляскання долонями, і одразу застигнуть чорні нумідійці. Малі ручки, тремтячи, розсовують завіси лектики, свята Агато, невже справді можливе таке щастя?! Пелагія не вірить власним очам… читає напис десять… п’ятнадцять… двадцять разів… А коли накаже рушати далі, на кожному розі, кожному перехресті, під кожним портиком знову озветься владне ляскання: зупинитися! Бо аж до самого її дому з кожного перехрестя, з під кожного портика в очі б’є та сама радісна звістка, що на вже близький новий рік — десятий рік щасливого панування вічного Валентиніана Августа — консулом Заходу буде іменований найпресвітліший Флавій Ардабур Аспар… Аспар — її єдиновірець… мабуть, перший од часів Констанція Другого консул-аріанин! Почуття безмежного щастя і гордості переповнює всю душу Пелагії

Відколи вона овдовіла, її побожність і ревність у справах віри ще зросли. Хоча щиро оплакувала Боніфація і докоряла собі, що лише після смерті оцінила всю велич і благородство його душі, — усе ж не могла, особливо в період посиленої побожності, не зазнати відчуття наче полегші від думки, — боротьба скінчилася і ніхто вже не замутить спокою її духу, ніхто не перешкодить у найважливішій справі: вихованні донечки у повній згоді з наукою Арія. Жила цілком усамітнено, надзвичайно скромно, попри те, що вважалася однією з найбагатших жінок імперії та й була такою насправді. Але Гейзеріхові завоювання в Африці позбавили її всякого зв’язку зі своїми володіннями, а те, що мала в Італії, хоча й досі робило її об’єктом загальної заздрості, напевне, не було чимось таким, що — за словами конаючого Боніфація, — необхідне для порятунку Аецієм римського миру.

Про цього свого нареченого, — як часом із сумною усмішкою називала його в розмовах сама з собою, — думала напрочуд мало, останнім часом майже зовсім нічого. Не знала, де він і що з ним. Найпевніше, його вже нема серед живих. Того дня, коли Аспар буде проголошений консулом, минає рік і чотири місяці, відколи вона мала останню звістку про нього. Страшної буремної ночі тікав через Адріатику малою старою галерою… може, саме тоді й загинув?! Тікав, не відвоювавши Боніфацієвого спадку, всіма покинутий, переможений, кажуть, безтямний від сорому і розпачу… цькований, як найдикіший, найгрізніший звір! Ненависть Плацидії до Аеція виявилася сильнішою, ніж її приязнь до колишнього комеса Африки. Знехтувала останню волю Боніфація. Оголосила того, кого він назвав своїм спадкоємцем, ворогом імперії та римського миру… наклала конфіскацію на його маєтки… вимагала його голови і публічного позбавлення честі. Сигісвульт і цього разу зберіг вірність: італійські війська не піднялися на захист останньої волі Боніфація. Астурія, натомість, від усього цього ділило море, Піренеї, Альпи і запеклі бої зі свебами. Щоб ушанувати покійного друга, Августа іменувала патрикієм його молодого зятя; наперед була певна, що Себастьян стане лише її сліпим знаряддям… Урешті дочекалася давно жаданої миті: насправді була самовладною і єдиною! Приятелів і прихильників Аеція позбавила гідності, посад, впливів; після неповних двох років урядування honesta missio торкнулася і префекта преторію Флавіана. В сенаті навмисне за кожної нагоди підкреслювала релігійні справи, прагнучи таким чином протиставити християнські роди друзям Аеція — Симмахам і Вірам. Басса, попри його великий авторитет, усунула від впливів, зате зі всіх сил підтримувала Петронія Максимуса, іменувавши його консулом одразу ж після Аеція. Цей консулат Аеція був єдиною поступкою його прихильникам і всім, хто вимагав виконання останньої волі Боніфація: імені гнаного бунтівника не стерто з консуларіїв, а погруддя з широким, грубо вирізаним обличчям оздоблювали всі громадські місця ще й тоді, коли про того, кого вони представляли, загинула всяка чутка.

«От і не буде вволено волю Боніфація… Аецій не буде мужем найбагатшої спадкоємиці Африки… не буде salus rei publicae Occidentalis» — казала собі Пелагія, коли ще поверталася час від часу думками до останніх хвилин чоловіка і обітниці, яку вона принесла. Бо ж обіцяла. І справді, якби Аецій повернувся та нагадав про своє право, вона б, мабуть, згодилася стати його дружиною. Але воліла б, щоб не повертався: може, знову почалося б змагання за дітей, які з’явилися б на світ, за їхнє хрещення та виховання…

Лише так про нього думала. А якщо інакше, то лише зі співчуттям, таким, яке виявляють малознайомим людям, — тим, що померли, не дочекавшись радості та щастя, за які змагалися все життя. Закінчилися res gestae і, попри все, закінчилися краще і достойніше, ніж це могло трапитись. Бо чи багато є таких мужів, про яких літописці напишуть: «Відійшов за свого консулату»?!

Коли лектика, що несла Пелагію з церкви Святої Агати, нарешті зупинилася перед інсулою, справді однією з найкращих у місті, мажордом, який уже доволі давно нетерпляче виглядав повернення своєї господині, підійшов до неї і, згинаючись у покірному поклоні, мовив:

— Якийсь шляхетний пан уже годину чекає тебе в атріумі, о найдостойніша. Хтось зовсім незнайомий нікому з домашніх…

Здивовано поспішила до атріуму слідом за мажордомом та двома аріанськими дияконісами,