Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Тоді всі погляди відірвалися від страшних губ і з гарячковою цікавістю та ще більшим, ніж досі, неспокоєм помчали до дверей, за якими зник Сигісвульт, щоб за мить з’явитися у них знову… з Аецієм.
Пелагія, яка досі ніколи його не бачила, мало не скрикнула від здивування — такими знайомими і дивно близькими видалися їй ця постать, обрис плечей і ніг… але передусім обличчя! Вона його знає… дуже добре знає… зовсім недавно бачила! Але де? коли?… Коли Боніфацій показував їй Аеція перед битвою, бачила лише рухому червону цятку… Де ж тоді?… На мить заспокоїлася: : адже бачила стільки його статуй, погрудь, диптихів і медалей з його портретом! Та ні — знову повернулася хвиля тривожного здивування — могла б покластися Христом, наймогутнішим і найпрекраснішим Божим творінням, що недавно… зовсім недавно дуже зблизька бачила цю живу постать і живе, роздерте вихором почуттів обличчя… З тим більшою цікавістю придивлялася до нього; хоча знала його зі стількох портретів, зовсім інакше уявляла собі прославленого непереможного полководця, гордість римської зброї та римської слави серед варварів. Схожий був на варвара… галльського чи фракійського селюка — на кого завгодно, але не на втілення римської величі й потуги. Плечі мав широкі, коліна надто грубі, низького лоба, — довге невизначеного кольору волосся спадало йому на очі, брови, товсту шию, широке обличчя, до того ж обросле довгою гострою щетиною, такої ж непевної, як волосся, барви, — місцями рудої, деінде чорної… Мав на собі тільки грубу темно-синю туніку і крепіди з невиправленої шкіри — на волоссі та одязі око Пелагії легко помітило кілька соломинок і сліди болота… «Нічого дивного, — подумала, — вже три дні як цькований вовк ховається у лісових ямах… і це взимку». Але найбільше вразив її його погляд, погляд звіра, що запекло змагається за своє життя… Колишній magister utriusque militiae, переможець і пострах королів і народів, спідлоба дивився на Боніфація та всіх присутніх із такою дикою нелюдською ненавистю, аж Пелагія зригнулася, побачивши, що відкриває рота, аби заговорити: яке ж нелюдське хрипке скавуління або рев вирветься за мить із цього викривленого безсилим шалом рота! Не повірила, що це він говорить, коли над перистилем здійнявся лункий владний голос:
— Твоя донька не лише овдовіє, Боніфацію, але й довідається про всі страхіття мук, через які перейде її муж, коли хтось із твоїх торкне мене хоч пальцем…
Замовк і провів очима по всьому перистилю. З особливою ненавистю і довше, ніж на інших, дивився на глузливе обличчя Петронія Максимуса; Пелагії, здавалося, зовсім не помітив; весь облився вогнем, коли віддалік ложа побачив горду постать Касіодора, пійманого Боніфацієм за п’ять миль на південь від Арімінуму.
— Я певен, Аецію, що з Себастьяном не трапиться нічого поганого, а теж, що ніхто тут не насмілиться хоч якось скривдити особу й честь славного воєначальника.
Всі, не виключаючи самого Аеція, з безмежним здивуванням слухали заледве вимовлені слова вмирущого — він сам величезним зусиллям волі простяг до Аеція обидві руки і вів далі:
— Ти приїхав у закритій лектиці, правда?… Я навмисне її по тебе вислав, щоб ніхто в місті, окрім тут присутніх, не знав, що це ти їдеш.
— А я, бувши на твоєму місці, послав би по тебе лише клітку і возив би по всьому Арімінумі. Швидше кажи, чого хочеш… Кожна згаяна хвилина наближає час вдівства твоєї доньки… Зрештою, ти й сам недовго потягнеш… Небагато ти здобув, перемігши Аеція…
Вибухнув голосним, щирим, веселим сміхом. Боніфацій якусь мить мовчки дивився на негарно заросле, широке розсміяне обличчя, — врешті, коли сміх дещо затих, сказав:
— Ти помиляєшся, Аецію. Я багато здобув, перемігши. Кажу не про славу, панегірики чи хроніки, — за годину помру, нічого з цього не прочитаю і ніколи не довідаюся, чи хтось це читає… Маю на увазі щось інше. Знай насамперед, що я завше захоплювався тобою і шанував.
Аецій судомно затис великі кулаки.
— Якщо ти зараз не розважаєшся моїм коштом, — скрикнув глухим голосом, — якщо хоч трохи мене поважаєш, то накажи, нехай на час, доки я тут, звідси вийде огидний невдячний зрадник! — стиснутим кулаком вказав Касіодора.
— Він не зрадник, Аецію… — почав Боніфацій, але той не дав його докінчити.
— Не продажний зрадник? — крикнув… То що ж у такому разі він тут робить — вільний і пихатий, — коли його товариші гризуть сніг чи корчаться в муках?
— Жоден із них не в муках і навіть не ув’язнений, Аецію. Я своєю владою патрикія одразу ж після битви оголосив загальне помилування для всіх, що билися на твоєму боці, при цьому кожен охочий — комес чи простий лучник — може повернутися до імператорських шеренг на попереднє становище.
Пелагія здивовано помітила, що погляд Аеція, розгублений і раптом згаслий, мандрує до підлоги, а великі кулаки розтискаються і розпростовуються.
— Дяка тобі, — почула його ще глухіший голос, — дяка тобі за них усіх.
Але за мить, все ще не здіймаючи очей, спитав майже несміливо і наче соромлячись своєї цікавості:
— А багато… багато їх вступило під твої знаки?… Кажу… про комесів…
— Лише троє… Ні, ні, Аецію, — ти помиляєшся… Касіодор до них не належить… Вір мені — це справді твій найщиріший приятель… Сьогодні він тут лише тому, що я його покликав…
Боніфацій знову кивнув лікарям. Через хвилину сидів уже, зовсім випростуваний у попереку. Дивилися на нього вражено, обличчя виглядало не таким мертвим… очі палали життям… навіть пальцями одної руки ворушив уже значно вільніше…
— Найпресвітліший Петронію, — звернувся до Максимуса, — чи можеш тут, у присутності святого апостольського мужа, єпископа Іоанна і перед обличчям найпресвітлішого Флавія Аеція присягти Христовими муками та своїм законним походженням від того, кого називаєш батьком, що сенат міста Риму надав мені право і владу розпоряджатися долею переможеного Аеція, як я вважатиму належним, — а вічна Августа зволила затвердити цю ухвалу сенату?…
— Присягаю, — сказав Максимус і неспокійно зморщив брови, але, перш ніж устиг ще щось сказати, Аецій кинувся до ложа з обличчям, перекривленим гримасою люті, і просичав крізь зціплені зуби:
— Нічого не можеш мені зробити… нічого!… Мої гуни посадять мужа твоєї доньки на гостру палю або ж прив’яжуть ноги, кожну до іншого коня, і…
— Прошу тебе, Аецію, зволь мене спокійно вислухати, — перебив його патрикій раптом
