Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Була ніч, коли Меробад ввів до намету магістра обох військ задиханого посланця. У наметі було темно, але Аецій не спав: навмисне заборонив запалювати світло, щоб ніхто не помітив гарячкового хвилювання, яке малювалося на його обличчі. Не здійняв очей на посланця. Але голос його був цілком спокійним, коли питав:

— Які ж новини з Африки?

— Найсвітліший мужу, нікчемний і безбожний король Гейзеріх, — не доказав.

— Кажи відважно. Не бійся.

— …майже впень розгромив об’єднані цісарські війська. Пресвітлі воєначальники ледь устигли врятуватися втечею….

Аецій наказав унести світло.

Через місяць надійшла звістка, що Гейзеріх увійшов до Гіппону і дощенту його розграбував. Аецій зневажливо знизав плечима. Боніфацій був уже нічим. Повністю заспокоївшись, dux et magister utriusque militiae рушив з військом на північні рубежі Галлії, де франки знову загрожували провінціям Бельгіки. Рушаючи з Арелату, вислав до Равенни повний витончено прихованих погроз лист, в якому рішуче домагався патрикіату, а заодно консулату на майбутній рік: сьомий рік щасливого царювання вічного Валентиніана Августа, тисячу сто вісімдесят четвертий рік од заснування Міста і чотириста тридцять другий від народження Христа, Сина Божого.

Від найраннішого ранку трьома руслами пливуть тисячоголові людські потоки: з Віміналу й Альта Семіта через старі Porta Salutaris на Марсове Поле; з Целемонтію і Porta Capena між Великим Цирком і Палатином аж до самого Forum Boarium; нарешті із Затибр’я чотирма мостами під театри Бальба, Помпея, Марцелла, під портики Філіпа й Октавії. Чим ближче до Велабру[81], Капітолію чи розкішно прибраної вулиці, яка мчить стрілою на той берег, до Капітолія, — тим сильніша тиснява, тим численніші бійки за місце, тим частіші зомління, а голосніші й радісніші вигуки. Цього дня видано подвійні порції хліба, щедро частовано оливками та вином, отож, попри січневу погоду, натовпи охоче платять вічній Августі тим, чого вона прагне: покликами, вітаннями, оваціями… пітніють і деруть горло, але всі уста і всі очі задають те саме питання: «Що ж це за урочистий день сьогодні?… яке свято?… І який це імператор веде свою переможну процесію слідами Сципіонів і Цезарів через Via Triumphalis?…» І всі дістають ту саму відповідь: «Воістину, се врочистий день… Дорогою тріумфаторів їде хтось справді більший від обранців сліпої Фортуни: їде незламний, найвірніший і найревніший слуга Христової віри та Їх Вічностей, Августа й Августи. Слава йому!» Цю відповідь вислухано з німим здивуванням в очах, але миттю підхоплено вигук і від садів Агриппіни до Porta Trigemina гриміло лише одне, довго не змовкаюче слово:

— Слава, слава, слава!

На Форумі Траяна, де зібралися майже всі присутні на той час у Римі сенатори, біля підніжжя статуї Констанція здіймався повністю покритий пурпуром цісарський подіум із двома тронами: на вищому, розкішнішому, сидів тринадцятилітній імператор Валентиніан Третій, на дещо скромнішому — Августа Плацидія, що насилу намагалася зберегти маску спокійної поваги, пристойної маєстату. Бо все її обличчя — очі, вуста, навіть щоки, — пожвавлює, освітлює і омолоджує посмішка невимовного щастя. Вперті пихаті довбешки міських квіритів, яким досі мариться salus rei publicae, нарешті переконаються, що є так, як повинно бути: що Рома не тих нагороджуватиме, кому вдалося зробити для неї те чи інше, а обранців, опромінених ласкою маєстату, тим гідніших слави, чим більшою приязню та довірою обдаровує їх володар імператор вічний Август, а не якесь princeps liberorum.

Одразу ж перед подіумом стоять найпресвітліші достойники — цісарська рада: їх п’ятеро і лиш одного брак: магістра обох військ. Ах, яка шкода, що саме сьогодні його нема… Але за мить Августа суворо стримує невгамовну радість: чи ж насправді шкодує, що його тут нема?!

З Форумів Веспасіана і першого Августа, Октавіана, долинають радісні тріумфальні звуки труб: процесія приятеля Августи звернула вже до Велабру на Vicus Tuscus; початок цієї процесії саме минає святиню Великої Матері та за хвилину затримається перед найстарішою християнською церквою на Палатині (колись святиня Divi Augusti), щоб подякувати Христові за ласку цісарської приязні, що спливла на недостойне чоло сьогоднішнього тріумфатора.

Префект преторію Вір Нікомах Флавіан, ледве ховаючи іронічну посмішку, непомітно схиляється до вуха квестора святого палацу.

— Єдине розумне слово, яке сьогодні прозвучало, — шепоче, — саме це: недостойне чоло.

Квестор усміхається, але дуже стримано: завжди вміє належно оцінити жарт, але хай же найпресвітліший префект не думає, що квестор поділяє його почуття. Всі знають, що вивищення приятеля Августи — це справжній удар по тих сенаторських родах, які ще поклоняються староримським богам, а передусім — по Нікомахах Флавіанах, приятелях магістра обох військ. Квестор мав би велику охоту трохи поглузувати з незручного становища, в яке потрапили могутні Віри (гидує їхньою вірою і заздрить гучному імені): наприклад, з турботою в голосі запитати, чи найпресвітліший колега не має жодного остраху стосовно дальшої долі посмертного вшанування свого батька і його статуї в сенаті?… Справа цього посмертного вшанування і статуї саме півроку тому наробила чимало галасу в Римі: батько префекта за Феодосія, теж бувши префектом преторію Італії, очолював староримський табір, взяв активну участь у останній збройній боротьбі проти християнства та поліг під Аквілеєю, натомість переможний Феодосій наказав усунути з сенату його статую і позбавити посмертного вшанування. Але Аецій, шукаючи після замаху на Фелікса зближення з сенатом, добився від Августи зняття безчестя з пам’яті Флавіана та згоди на поновне встановлення його статуї в курії, чим привернув на свій бік усі могутні язичницькі сенаторські роди, які все ще числом і справжнім значенням у місті та всій Італії переважали християнські роди. Тепер же квестор був певен, що приятель Августи забажає повернути справу посмертного вшанування Флавіана до попереднього стану. Але, трохи роздумавши, вирішив, що не випадає починати розмову про це, отож, аби щось відповісти, сказав лише:

— Воістину, Рим не пам’ятає нічого подібного від часу втечі Варрона з-під Канн …

Тимчасом новий Варрон, що його так само, як і того шість віків тому, гризений соромом і зніяковілий, уже в’їжджав на Форум Траяна. Тільки-но з’явився під аркою, всі сенатори як один здійняли праву руку і гукнули: «Ave, vir illustris!»

І всі як один вп’ялися тисячооким поглядом у благородну гордовиту постать… вродливе, з дуже тонкими рисами обличчя… спущені додолу прегарно оправлені віями очі…

А той, одчуваючи на собі