Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Ти сама знаєш, що це правда, вічна Августо… Коли Леонтес приніс тобі до цієї ж кімнати звістку, що бачив мене біля терм, ти наказала Феліксу…

— Не кажи… нічого вже не кажи, — перебила вона голосно його шепіт. — Договорюй, що ти мав раніше сказати, Астурію…

— Я казав, що Аецій із задоволенням привітає пресвітлих мужів, але, напевне, його найбільше порадує, коли найвищого військового достойника першим поздоровить найвищий на сьогодні цивільний достойник.

Слова «на сьогодні» промовив з особливим натиском.

— Я піду, якщо накаже Твоя Вічність, — промовив префект Феодосій.

— Твоя Вічність накаже, правда ж? — Астурій втупив у Плацидію пильний і, водночас, значущий погляд.

— Наказую…

Тепер уже всі достойники почали тиснутися до Геркулана Басса, виражаючи бажання супроводити його при зустрічі з Аецієм. Сам лише Петроній Максимус не ворухнувся з місця, де стояв, похилившись, над обрубками ніг Падузії.

— Але що я маю сказати найсвітлішому Аецію? — спитав префект.

Всі запитально глянули на Плацидію. Вона мовчала. Астурій та Андевот теж мовчали.

Тоді тишу перервав голос Геркулана Басса.

— Скажеш, пресвітлий мужу, що вічна Августа дякує великому полководцеві та улюбленому своєму слузі за здобуття блискучої перемоги… що радіє і приносить подяки Христові, що цей улюблений її слуга щасливо уникнув замаху на його життя. Одного лиш жалкує, що негідник, який цей підступний замах готував, вже не постане перед цісарським судом, а просто вже перед Божим, бо ж покарав його суворо, — ох, щоправда, надто суворо, хоча справедливо, — свавільний, на жаль, але зрозумілий і слушний гнів залюбленого у свого захисника і полководця італійського війська та народу… І ще скажеш, що у наступний день Божий апостольський муж Егзуперанцій згідно з виразною волею Її Вічності, відслужить в Урсіанській Базиліці Службу, подвійно подячну: з приводу перемоги над готами і чудового порятунку Аеція від замаху вбивці…

— Егзуперанцій при смерті. Не проживе й дня, — перебив його Секст Петроній.

— То його наступник! — гукнув Астурій, неспроможний уже приховати свою радість.

А Басс тяг далі:

— І ще скажеш нездоланному звитяжцеві…

Августа Плацидія перейшла рівними, спокійними, владними кроками через безконечно довгий фавцес та сім просторих кімнат. Але тільки-но за нею опустилася пурпурова заслона на порозі триклініуму вічного Августа, цісаря Partium Occidentis — безсило впала на підлогу, заходячись, як мале дитя, раптовим голосним хлипанням. Та коли почула, що одинадцятилітній Август завторував їй ще голоснішим плачем, одразу ж зірвалася на рівні ноги, міцно обняла сина і, тулячи чорну голівку до зів’ялих перс, швидко почала шепотіти:

— Пам’ятай: Аецій — це скажений пес… змія… найбільший смертельний ворог… Ніколи йому не дарувати… ніколи не простити… не припиняти ковів, підступів та помсти… Коли вже мене не буде, ти маєш відомстити за приниження і сльози матері, — правда ж, сину?

Раптом легко відштовхнула Валентиніана і, здіймаючи вгору затиснуті кулаки, крикнула:

— Але і я ще не програла! Не скорюся, не піддамся, не заспокоюсь! Я ще маю друзів… Маю Боніфація!

Шелест босих ніг біля самого ложа відразу ж розбудив Боніфація, який мав напрочуд чуйний та легкий сон. Здивовано сів на постелі: біля ложа стояла Пелагія. Волосся розпущене, нігті не нафарбовані, — одягнена лише в нічну столу, що відкривала усі плечі, шию і верхню половину грудей. Рештки сонності відразу ж покинули Боніфація: воістину, мусило трапитися щось незвичайне, якщо Пелагія прибігла сюди з гінекею такою, як спала, нічого не накинувши і не взувши сандалій!

Його серце сильніше забилося: невже ж, доки він спав, вандали вдерлися до міста? Кинув на дружину питальний неспокійний погляд і раптом відчув, як кров могутньою гарячою хвилею напливає йому до голови: а може? Може прийшла лише для того, щоб бути з ним?… може, тому лише так одягнена?!… Геть забуваючи про вандалів, простяг до неї повні лякливої надії руки: гладенькі, гарної форми, міцні… Невже ж нарешті полагіднішала? Зрозуміла його? Запрагнула помиритися?!

Але одразу ж відсахнувся, приголомшений незвичайним виразом її погляду: не лагідність, не розуміння, не бажання миру — горде і зухвале глузування та дивна неспокійна радість сяяли з цих понад усе коханих чорних африканських очей, в яких Боніфацій уже роками звик бачити тільки невблаганну затятість, погордливий сум чи образу та гнів.

Надто добре її знав, щоб не зуміти одразу все збагнути. Тож сталося, о великий Боже? Кров відпливає від обличчя хвилею незрівнянно сильнішою, ніж надпливла. Боніфацій тремтячою рукою кладе знак хреста, схоплюється з постелі і, соромливо закутавши своє гарне наге тіло, біжить до широкого вікна, звідки відкривається чудовий краєвид на всю головну дільницю Гіппону Царського[74], від узбережжя аж до базиліки Восьми Мучеників.

На цей п’ятий день перед вересневими календами не припадало жодне свято; вандали, що кілька тижнів облягали місто, не зробили в мурах жодного нового пролому; час був ранній: для гуміліорів робочий, для гонестіорів[75] — пора ще не перерваного сну; на небі ні хмаринки, на морі ані хвильки — ранкове африканське сонце сліпить тисячею блискіток, катує немилосердним жаром; а все-таки — як бачить Боніфацій, — увесь Гіппон, усі до одного вибігли на вулицю, забувши про пору дня, роботу, відпочинок, спеку… Багатотисячні юрби чоловіків і жінок, старих і дітей, гонестіорів та рабів — з грізним шумом, струмками, потоками, ріками випливають звідусіль на головний форум і зливаються в одне безмірне, сумно гуркітливе море, що безпорадно б’ється сотнями посипаних порохом голів об жовтий мармур Базиліки Миру.

Сонце, здавалося, гасло, затьмарене апокаліптичною ясністю, що била з такої кількості свічок, каганців, ламп і смолоскипів, подібної якій ніколи не бачила навіть найтемніша з темних гіппонська ніч. Перед самим домом, де мешкає Боніфацій, саме проходить натовп, переважно складений із чоловіків у розцвіті сил: рибалок, ремісників, хліборобів, — майже всі плачуть і щохвилини б’ють себе у могутні груди кулаками, великими й тяжкими, як молоти… Обличчя роздряпані нігтями, вимазані болотом або ж щільно закриті разом зі всією головою… Над загальним гомоном і плачем раз-у-раз здіймається чиєсь голосне ридання або повне невимовного розпачу: «Eheu!» або ж: «Христе, Христе, змилуйся!»

Якоїсь миті Флавій Боніфацій, dux et comes Africae, гордість римської зброї, безстрашний і незламний, хоч не завше