Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Кінчай!
Останнє, що бачить і чує на цьому світі диякон Груніт, — то Астурій, якого десятки рук підняли над схвильованим морем голів і який кричить гучним, воістину нелюдським голосом:
— Солдати! Товариші! Друзі! Зрадник і боягуз Фелікс хотів убити Аеція! Ви врятували непереможного!…
І хоча розплющені очі диякона вже ні на мить не відірвуться від західної сторони форуму, звідки долинає найбільший гамір, — уже не побачать, як Астурій пливе в повітрі над тисячею голів до сходу. Доместики передають його спатаріям, спатарії скутаріям, аж урешті він зупиняється над місцем, де блискуча границя щитів і наконечників списів відділяє солдатів од чорного ревучого натовпу. До цього чорного натовпу летять тепер його слова:
— Cives Ravennati! Громадяни Равенни!… Нікчемний патрикій Фелікс хотів убити єдиного захисника імперії… щит Італії… найвірнішого слугу Августи, Аеція!
Одразу ж біля Астурія виростає в повітрі вогненна голова Андевота.
— Шляхетні равеннати! — кричить він. — Я повертаюся з Галлії… Страшна сила готів загрожувала імперії… Котилася як буря…
— Як лавина в Альпах!… — волає Астурій.
— Як лавина! — повторює Андевот. — Нищила все на своїй дорозі… поля, виноградники, села, міста… Вже доходила до границь Італії! Близька була до Равенни!
Безладний галас миттю переміняється в один притишений гомін неспокою. На юрби падає тривога вже зовсім відмінна від тієї, що її викликала звістка про вбивство Фелікса.
Астурій та Андевот, що височіють над юрбами, чекають якийсь час, доки гудіння тривоги переллється з форуму між вузькі вулички, і лише тоді, радісно здіймаючи руки до неба, Астурій знову болісно напружує голос:
— Равеннати! Італійці!… Дякуйте Христові!… Аецій порятував вас… відібрав у ворогів бідну Галлію… ще раз порятував Італію…
— Слава Аецію! — виривається чийсь окремий голос.
— Слава йому! — ревнули спатарії, скутарії та доместики і повторювали цей вигук, аж доки його врешті не підхопили десятки, сотні, тисячі голосів.
— Аецій дякує вам, равеннати! — вже останні сили видобуває з легень Астурій. — Він уже під Равенною… вже три дні! Не прибував, бо знав, що йому загрожує вбивство! Громадяни, чи ж не підемо ми всі, як один, подякувати Аецію за перемогу… за порятунок?!… запевнити, що йому нічого остерігатися?!…
***Плацидія не плаче. Із болісно зціпленими губами приглядається до тіл, що лежать біля її ніг. Ще годину тому таке гарне обличчя Фелікса — суцільна огидна липка маса. Вуста Падузії зліва роздерті майже до вуха — а ще нема жодного пальця на руках і ногах: усі двадцять відтято разом із перснями. Її ліва грудь рівно і вміло відтята — ані хиби, глумилися над нею і після смерті. Лише диякон Груніт від моменту, коли йому стулили повіки, здається зануреним у спокійний безтурботний сон. Плацидія насилу відриває погляд від напівнагих трупів і з люттю та зневагою переносить їх на обличчя достойників, бліді та білі, як їхні тоги.
— Боягузи! — кидає вона їм. — Боягузи чи зрадники!
Мовчать.
Приписи церемоніалу наче перестали існувати. Старий Леонтес із голосним тупанням вбігає до кімнати. Одразу ж за ним входять Астурій та Андевот.
На їх вигляд Августа не може вже стримати шаленства.
— На коліна! — кричить нелюдським хрипким голосом. — На коліна, зрадники, вбивці!… скажені пси! Тут, тут… цілуйте його обличчя… її скалічені ноги… Я сама власною рукою відітну вам ті підлі голови, але, Христом клянуся, тупим мечем… Меч! Дайте меч!
Її крик переходить у дикий смішний писк. Ніхто не рухається.
— Даруй, вічна Августо, — холодно каже Астурій, — але ми прийшли сповістити тобі, що твій найвірніший слуга, єдиний оборонець імперії, непереможний Флавій Аецій щасливо врятувався від смертоносного замаху… Але якщо ти, як бачу, вже знаєш…
Обличчя Августи негайно ж закриває маска гідності та спокою.
— Флавій Аецій постане перед нами як в’язень, звинувачений у зраді та вбивстві…
— Ні, вічна Августо, він тут постане, причому невдовзі — може, за дві-три години, — як щасливий переможець короля Теодоріха…
Короткий оклик здивування та розчарування виривається з грудей Плацидії. Серед достойників сильне заворушення. Натомість Астурій спокійно веде далі:
— Постане перед Твоєю Вічністю певен, що не мине його належна нагорода… нагорода не лише за перемогу — се річ менше важлива, бо звичайна для Аеція, а передусім як відплата за небезпеку, що зрадливо цілила в нього ззаду, коли він мужні груди свої надставляв у чесній битві, — заради твоєї справи, о вічна.
Раптом знадвору долетіли до кімнати голосні вигуки, звуки труб, брязкіт зброї. Достойники і сенатори зблідли ще сильніше.
— Що це? — даремно намагаючись стримати неспокій, гукнув префект преторію Феодосій.
Андевот усміхнувся.
— Це італійські легіони, насамперед найвірніші спатарії та скутарії вічної Августи виходять вітати переможця. А чого сюди прийшли? Можливо, їм здається, що пресвітлі мужі прагли б іти на чолі їхнього походу…
— Справді, щонайсвітліші мужі, — продовжив Астурій, — хто йде привітати переможця від імені вічної Августи та сенату Роми?
Не діставши жодної відповіді, наче знехотя докинув:
— Хтозна, чи солдатам, які проливають кров за цісаря та сенат, не буде прикро… дуже прикро, що ніхто, крім них, не хоче вшанувати звитяжця…
— Я йду, — сказав Геркулан Басс.
— І я, — поквапом приєднався Секст Петроній.
— Я теж, — озвався молодий Квадранцій, приятель патрикія Фелікса.
Астурій глянув на них доброзичливо, Петроній Максимус зневажливо; Августа ж не глянула зовсім, — можливо, не могла вже нікому показати свого погляду.
— Від імені легіонів та схол Італії дякуємо вам, щонайсвітліші мужі, — знову залунав голос Астурія, — та смію думати, що щасливий переможець, чудом урятувавшись від замаху на його життя…
— Соромився б ти принаймні свого боягузтва і брехні, Астурію, — озвалася Плацидія, не підіймаючи очей. — Чого ж ти не маєш відваги сказати: Аецій нам звелів, то ми вбили… Ми сильні і сьогодні вбиваємо Фелікса, а завтра когось іншого… Ти ж сам не віриш у те, що кажеш про замах, якого уникнув Аецій, отож…
Раптом сталася нечувана річ. Навіть Андевот злякався і смертельно поблід. Астурій сміливим швидким кроком підійшов до Августи, майже сперся ще скривавленим ліктем об святе плече і, притуливши своє обличчя до святого вуха, почав щось шепотіти.
— Це неправда… — дворяни і достойники почули вже не скрик,
