Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Мій родич Теодорус, пане, — заручник у короля Теодоріха. Його мати з розпачу плаче вдень і вночі. Поїду: може, шляхетний і мудрий владар варварів захоче повернути його матері на моє прохання…
Всі комеси та трибуни гримнули сміхом.
— Запевняю тебе, мій Мецілію, що не поверне, — перекричав сміх дужий голос Аеція.
— Якщо не поверне, то я запропоную себе замість нього як заручника. Дозволиш мені, пане?
Сміх урвався, — Аецій, комеси і трибуни дивилися на Авіта як на безумця чи святого, здивовано, недовірливо, але одночасно з повагою.
— Дозволяю, дозволяю… Лише дивуюся, Мецілію Авіте…
— Дивуєшся, найсвітліший мужу?… Але ж ти сам був колись у готів, ще й у самого Аларіха…
— Так, був. Ти слушно сказав, Мецілію. Але я — не ти. Зрештою…
Усміхнувся широкою, веселою і водночас глузливою посмішкою.
— Я дам тобі ручного голуба. Думаю, що за два-три дні ти захочеш його вислати — лише прив’яжи до ноги листок. Я відразу ж тебе викуплю за непогану ціну шести голів готських вождів, яких наразі морю в льоху голодом… Ще тиждень витримають. А за тиждень мусить бути мир.
І, наче щойно згадав про щось, поспіхом додав:
— Якщо ти справді хочеш туди їхати, то сповісти, просимо тебе, королю Теодоріху, що ми ласкаво згоджуємося з його мирними умовами.
Голосний здивований гамір пробіг по заповненій комесами і трибунами кімнаті. Однак Аецій, не звертаючи на нього найменшої уваги, вів далі:
— Даруємо народові готів для поселення, окрім Новемпопуланії, ще Аквітанію, але без бітуригів, арвернів і ґабалів. З нарбонської провінції лише Толозу[69] — Нарбону ні… Із землевласниками нехай король домовляється сам, міста, однак, повинні управлятися за римським правом. Все. Але король Теодоріх мусить скласти присягу, і то урочисту, у своїй аріанській церкві, — на феод.
На феод, себто на вірність імператору, мусив присягати кожен варварський народ, що прагнув поселитися в кордонах імперії. Ця присяга накладала на нього обов’язок вічного союзу в тому значенні, що, як тільки головнокомандувач імператорських військ цього зажадає, народ-федерат мусить негайно ж збройно виступити проти кожного ворога Риму, водночас король цього народу повністю підпорядковується наказам імперського командувача. Дрібні варварські племена зазвичай вірно дотримувалися союзу, але сильніші з-поміж федератів, передусім наймогутніші з них візіготи раз-у-раз намагалися бунтувати проти правової залежності від імперії, спричиняючи тривалі та спустошливі війни, справжньою метою яких не була, однак, — принаймні, на початку правління Теодоріха, — незалежність од Риму, а здобуття від імперії все нових і нових володінь взамін за відновлений феод. Спершу Констанцій планував поселити готів у Іспанії, розраховуючи на їхню допомогу проти незаконно там осілих вандалів, аланів і свебів, — але феодосіїв дім не хотів добровільно зрікатися Іспанії, своєї колиски, і призначив візіготам невеликий південно-західний окраєць Галлії. І ось за п’ятнадцять років візіготська потуга настільки зросла, аж переможний полководець добровільно згоджується віддати варварам такі просторі землі, що жодне інше плем’я не може похвалитися володінням, навіть незаконним, бодай половини території, визнаної за Теодоріхом після його поразки на Колубрарійській горі!
Чому ж Аецій так чинить? — дивувалися комеси та трибуни. Адже після перемоги він настільки сильний, а супротивник настільки ослаблений, що, коли б продовжити війну, перейти від оборони до наступу, — можна було б так притиснути візіготів, що вони радо згодилися б на умови з-перед п’ятнадцяти літ! Але Аецій не зволив пояснити підвладним причини свого вчинку, а, зрештою, вони невдовзі перестали цим перейматися, здивовані та приголомшені тим, що почалося після того, як Авіта відправили до візіготів. Майже кожен із них отримав вище військове звання та достойніший титул; крім того, magister utriusque militiae власноручно повісив на шиї кожного щирозолотий ланцюг із власним портретом, який усі негайно ж зі справжньою шанобою поцілували. Але й це ще не все: двадцятеро слуг під проводом гуна Траустіли, внесли до кімнати тяжкі міхи зі солідами та срібними силіквами, срібні келихи й миси, чудово різьблені шоломи, панцирі та наголінники. Кожен із комесів та трибунів, згідно з виразним побажанням Аеція, міг брати стільки з цього, скільки захотів. Окрім того, ті, що в останній битві були поранені або ж знаходилися поблизу головнокомандувача, мали вдатися до його стайні і вибрати собі по парі коней, — а всі без винятку були запрошені на бенкет, який влаштовував того вечора префект преторію Галлії на честь звитяжного полководця. Запросивши на цей бенкет кожного зокрема, Аецій попрощався з товаришами, лише Андевотові наказав зостатися. Пішли, втішені, возносячи гучні крики на честь непереможного, якому присягали вірно служити до останнього дихання, до останньої краплі крові у міцних тугих тілах! Звістка про нечувану щедрість вождя швидко оббігла табір, але не здивувала солдат: десятники вже від учора ходили між шеренгами з розв’язаними мішками і на кожну з простягнутих долонь клали блискучий золотий кружок, із якого однаково суворим поглядом дивилися на гуна, гота, свеба чи франка — дещо занадто круглі і ледь витрішкуваті очі Августи Плацидії.
— Пам’ятаєш, яким ти був шість років тому, ясний Андевоте? — питав Аецій.
Обвішаний золотими і срібними відзнаками варвар втупив у свого вождя закоханий погляд.
— Я ніколи цього не забуду, мій пане, — сказав голосом шорстким, хриплуватим, а водночас майже ніжним. — Я був жалюгідним бранцем…
— А потім?
— Десятником в ауксиліях…
— А потім?
— Потім був рік консулату Валентиніана цісаря… Цього року Андевот аж до травня далі був у ауксиліях, всього лише сотником, а після травня…
Схилив коліно.
— … після травня трибуном доместиків… та ще й трибуном почту комеса, — гукнув із вибухом радісної вдячності.
— Маєш добру пам’ять, Андевоте. А нині, хто ж ти нині?
Андевот не міг уже стримуватися. Щосили гримнув могутніми кулаками по вкритих панциром грудях, які переповнювали щастя і гордість.
— Нині я ясний комес!… товариш непереможного…
— Обманюєш, Андевоте. Нині ти вже найсвітліший і не товариш, а друг Аеція…
І, поклавши руку йому на плече, додав:
— Вибереш трьохсот людей…
— Ти сказав, пане…
— Але жодного гуна…
Великі блакитні очі зі здивування майже вилізли на лоба.
— Найкраще самих готів… доместиків… тих, дружини та діти яких мешкають у Равенні…
— Як накажеш, пане…
— Але таких… знаєш?… найнадійніших… Даси кожному по три злитки золота… І по глечику вина. І ще сьогодні…
— Сьогодні, пане…
— Вирушиш із ними до Равенни.
