Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

На коротку мить урвав. Притис руки до схудлих грудей.

— Це для Аеція, — продовжив за якийсь час. — А тепер для тебе, мій сину…. Я навіть імені твого не знаю, не хочу його знати і запевняю тебе, що не заплачу за довіру зрадою. Не видам тебе, не покличу вігіліїв чи солдат, але знай: ще сьогодні пошлю до найславутнішого Фелікса, аби застерегти його від того, що йому загрожує…

— Ти цього не зробиш, отче…

— Присягаю спасінням своєї душі, що зроблю… Ти хочеш ще щось сказати мені, сину?

Астурій був уже біля дверей. Обернувся і єпископ побачив його обличчя, що пашіло гнівом і затятістю.

— Це хвороба з тебе говорила, не Боже слово, — мовив іспанець. — Я не воюю з умирущим… Прощай, апостольський мужу.

— Мир тобі, мій сину.

Після відходу аецієвого посланця єпископ якийсь час нерухомо сидів зі звішеною на груди головою. Потім ліг і заплющив очі. Але одразу ж знову їх розплющив: хтось тихо крався до його ліжка. Може, той повернувся… Невже хоче вбити? Егзуперанцій посміхнувся.

— Святий отче…

Єпископ пізнав голос молодого диякона, якого за місяць мав висвятити на священника. Мабуть, не доживе.

— Мир тобі, Груніте.

— Святий отче… Прокляни мене… прожени…але я стояв за дверима і чув усе…

— Добре, мій сину. Вдягнеш теплу пенулу, бо холодно і дощ падає — та підеш до найславутнішого патрикія Фелікса…

— Як це, отче, невже ти насправді хочеш?…

— Ти кажеш, Груніте, що все чув… а хіба ж я не сказав?

— Так… так… чув… але гадав, що це лише так… для перестороги того молодика казав ти се…

— Я не маю подвійного слова, сину… Підеш до патрикія і скажеш йому, що Флавій Аецій готує замах на його життя…

Груніт упав навколішки.

— Ти справді святий муж, вікарію Христовий! — палко скрикнув він. — Але невже ж ти забув Тита… бідолашного дорогого Тита?… Ми разом брали від тебе святу науку, отче… Разом несли святі шати, коли ти йшов чинити перший єпископський суд… Ти разом мав нас помазати… І ось Тит мертвий… І ніколи, ніколи не відправить святої Служби… А хто ж його вбив?… Фелікс… А святого єпископа Патрокла?… Фелікс… І ми повинні його рятувати?…

Єпископ підвівся на ліктях.

— Ти мене переконав, Груніте, — сказав. — Там, у сусідній кімнаті, під столом лежить старий меч. Він ще досить гострий і, мабуть, придатний… Візьми його, сину, і йди… убий Фелікса… Помстися за Тита…

Диякон зірвався на рівні ноги… сховав у тремтячих долонях смертельно зблідле обличчя.

— Ні… ні, святий отче… Не кажи… не кажи… Прости вже… — здригнувся всім тілом. — Я не міг би вбити… комашки ніколи не вбив… — закінчив.

Настало довге мовчання. Врешті Егзуперанцій заговорив першим.

— Груніте, сину мій, від яких слів почав ти читати Святе Письмо останнього Божого дня[67]?…

— Пам’ятаю, отче…. «Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону …»

— Ти добре сказав, сину. Про що ж там мовилося?

— Про Божу любов, отче…

— А у твоїй вчорашній науці?

— Теж про Божу любов.

— А як ти її почав?

— Словами Святого Письма: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою … «

— А що ж ти зараз робиш, Груніте?

— Шнурую черевик, святий отче. Дім патрикія далеко і боюся, щоб не загубити взуття.

— Міцніше в’яжи, мій сину. Се важливіше, ніж страх убити комашку.

Геркулан Басс саме дочитав листа до половини, коли раптом відчув щось дуже неприємне. Спершу не міг зрозуміти, що це таке, а, врешті усвідомивши, голосно засміявся і знову взявся за читання. Але неприємне відчуття не полишало його, навпаки: переслідувало все сильніше, так що мусив знов урвати. Справді неприємно відчувати і знати, що за тобою стежать… що кожен порух повік, кожне зморщення чола чи брів, кожне скривлення рота — одразу ж стають здобиччю чотирьох пар безжальних хижих очей, які пильно дивляться на нього з чотирьох кутків кімнати… Дарма, що ті очі мертві і належать гіпсовим чи бронзовим обличчям: підстьобнута безсонням і все сильнішою тривогою уява можного сенатора сама оживить загадковим усміхом гарне обличчя Платона, а холодні риси Цицерона ще більше заморозить гримасою погорди і наче відрази. На апостола Павла краще не дивитися взагалі — кожен кинутий у його бік погляд лише поглиблює риску сумної задуми, що перетинає низького лоба під кучерявим волоссям; лише Октавіан Август не прогнав іще з кутиків уст доброзичливої посмішки і, здається, сам охоче взяв би участь у читанні листа — так сильно вигнулася вперед його тонка юнача шия. Але Басс спішить до кінця листа і не чекає, коли безрукий і безногий імператор зійде з мармурової колони та скаже: «Трохи відсунься, друже…» Бо в кінці, тричі підкреслений, стоїть якийсь припис — досі він не встиг зиркнути на нього, повністю поглинутий обдумуванням кожного слова по черзі, а всі ці слова однаково важливі. Навмисне не хоче забігати наперед: наче стає до бою з кожним новим реченням, повністю озброєний ґрунтовним обдумуванням усіх попередніх. Врешті дістався кінця. От і припис: «Дано» — потім замазана цифра дня перед червневими календами — а тоді знову виразно: «в таборі на Колубрарійській горі через годину після повного розгрому короля готів».

«Отож, уже», — думає Басс. І хоче вже сказати собі: «Вирішено», — чи ж є сильніший аргумент?… але на льоту переймає цю думку, стирає її і топить у цілому водоспаді нових думок, а найприхильніше зустрінутою з них є: «Прочитаю ще раз».

Читає вдруге, тоді втретє і підкреслює червінню найважливіші абзаци:

«Всі довкола ячать і плачуть: «Імперія гине… близька до знищення…» Але, якщо вже так, то чи слід прискорювати це знищення? Ні, як годиться мужам, слід йому протиставитись, змагатися з ним, чинити все, що роблять моряки на тонучому кораблі. А що ж учинив Фелікс, патрикій імперії? Чи є такий вчинок, яким він міг би похвалитися? Атож, є. Один-єдиний. Наново здобув провінцію Валерію, що її багато років займали гуни. Розміркуй сам, найсвітліший Бассе, чи ж не краще було б, аби найславутніший