Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

усе більшими зусиллями, — пам’ятаєш той день, коли ви змусили мене в Аквілеї підкоритися зухвалим вимогам Аеція? О тричі проклятий день!…— вона на мить підвищила голос, щоб одразу ж знову повернутися до шепоту: — Ти казав тоді, що воєначальники не лише на війні гинуть… що не раз від руки власного солдата… під час бунту… як його батько…

— Розумію тебе, вічна Августо, але, заради Христа… Пам’ятаєш, що сказав тоді Глабріон Фавст?… Ось його слова: «Якщо Аецій виявиться корисним і добрим полководцем, то цим повністю змиє свої провини перед феодосієвим домом…» А хіба ж він не виявився стократ кориснішим, ніж ми сподівалися? Від болісного дня смерті твого вічного мужа жоден воєначальник не покрив себе такою славою і не зробив для імперії стільки, як Аецій… Адже кожна його перемога — це твоя перемога, Августо…

— Кожна його перемога — це моя поразка, Феліксе.

— Твою Вічність мучить сьогодні гарячка, може, недуга…Воістину, вічна Августо, якби не Аецій, феодосіїв дім уже три роки тому втратив би Галлію, а, можливо, й Іспанію… Адже ж і зараз Аецій б’ється за Твою Вічність і маєстат твого сина… Може, цієї миті зійшлися в битві римські війська та війська короля Теодоріха… якщо Аецій не переможе, то половина Галлії буде втрачена для імперії, як половина Африки…

Він посміхнувся.

— Горе імперії, якщо Аецій у цій битві загине, але, якщо Твоя Вічність так прагне його смерті, то, може, й загине… І не потрібен тоді буде жодний бунт…

— Але якщо не загине?…

— Це твоя імперія, владарко, не моя. Я лише слуга.

Обличчя Плацидії пожвавішало.

— Ти добре сказав, Феліксе. Отож моя воля має бути вволена, не твоя. Зрештою, хіба ж ти сам не розумієш, друже, що, доки Аецій командує і перемагає, твій патрикіат і твоя влада — це марна тінь… Хіба ж він не відібрав у тебе титулу магістра обох військ?

— Ні, Августо… Я з ним поділився цим титулом.

— Називай як хочеш… Але пам’ятай: в ауксиліях, в легіонах і відділах доместиків ніщо так не смішить комесів, трибунів і навіть препозитів, як підпис: Flavius Constantius Felix, vir gloriosissimus et illuster, Patricius Imperii Romani… а найбільше — вона здійняла голос і водночас брови й кутики вуст — Dux et magister utriusque militiae… Запам’ятай це собі…

Фелікс схилив коліно.

— Що накаже Твоя Вічність?

Вона глянула на нього ласкавим поглядом, у якому не було нічого з потрійно ревної царственості, — але голос звучав суворо і владно, коли сказала:

— Убий Аеція.

Чекала. Дуже довго чекала. Одна за одною гасли лампи. Тиша ставала все виснажливішою для обох.

Відіслала його безмовним рухом руки.

— Твоя Вічність наказує ув’язнити Астурія? — спитав, уже стоячи в дверях.

— Наказую.

Ельпідія і Спадуза не спали. Тільки-но Августа переступила поріг спальної кімнати, кинулися до неї, щоб зняти одіж. Звеліла їм вийти. Зоставшись сама, відкрила приховані у стіні двері — але, перш ніж перейти до комірчини, вся підлога якої була посипана товстим шаром гострої гальки, зняла черевики і, з нехіттю дивлячись на короткі безформні пальці стіп, що зраджували неблагородне походження валентиніанського дому, босоніж пішла по гальці до освітленої двома лампадками стіни, з якої щоночі дивилися на покуту імператриці Риму три пари очей: грізні, золоті — Бога Отця… чорні, сумні, наче заплакані — Христа… і голубині — Святого Духа… Але цієї ночі Плацидія не обмежилася двогодинним ходінням по гальці, яким уже вісім років платила Божій справедливості за один-єдиний гріх… Підняла шати аж до колін і, намагаючись не дивитися на грішну наготу, осунулася на долівку. Галька тисячею колючок впилася в ніжне тіло — не могла стримати зойку… Але не встала з колін. Молитовно склала руки на грудях і, вдивляючись у потрійний образ Божий, почала говорити півголосом:

— До Тебе сьогодні, як завше, возношу найпалкішу молитву свою, Тройце Пренайсвятша, Таємнича, Незбагненна, Всемогуча… Зішли Свою ласку слугині вірній і шанувальниці ревній… Узлий струмінь потіхи на змучене серце… Не відмов… не забороняй… Владико владик… Покірно тебе благаю: як колись Ти страхітливого Олофрена віддав у руки Юдіфі… Гамана — в білі руки Есфірі — так і мені віддай сьогодні, Триєдиний Боже, ненависну голову нікчеми Аеція. Амінь. Амінь. Амінь.

3

На крилах візіготи вже від обіду мали виразну перевагу. Але Аецій не дозволив відтягнути від центру жодного друнгусу піхоти, навіть і сотні кінноти.

— О десятій розлупаємо їхній центр, — спокійно промовив до комесів, що його оточували, кидаючи у вир битви усе нові vexillationes гунів, свебів, аланів, які з бойовою піснею на вустах убивали й гинули на славу римської зброї. А, радше, римського імені, бо зброя по обидва боки була майже така сама: неримська, варварська… Довгі тяжкі списи, величезні двосічні мечі, високі прямокутні чи трикутні щити, за якими лише голова і стопи воїна не могли вже знайти захисту. Але голову покривав міцний шолом, а про стопу ніхто з них не дбав: поранений у неї падав на землю і, стоячи навколішках або лежачи, рубав, колов, кусав, душив, аж доки конав, сам зрубаний, покусаний, сколотий чи задушений, а найчастіше затоптаний копитами кінноти, що як вихор мчала через поля.

Але цього дня кіннота не дуже-то мала куди мчати і взагалі небагато діла — властиво, уся битва точилася за узгір’я, яке, на світанку зайняте візіготами, було головною метою шаленого натиску аецієвих відділів. Опанувати південні схили, витягти на них балісти й катапульти — от завдання, яке Аецій будь-що мусив виконати до заходу сонця. Бо військові машини, які б горували над полем битви, легко вирішили б долю битви, молотячи градом ударів переможне ліве крило ворога, що ним командував сам Теодоріх. Здобувати ж узгір’я можна було лише піхотою і Аецій, який ось уже п’ять років усі свої зусилля спрямовував на те, щоб кожен солдат галлійських військ був насамперед вершником, виявився змушеним до бою у так йому ненависному потрійному строю. Проте до такого бою зовсім не годилися гунські воїни, які становили майже половину римського війська, а тепер марно масово гинули біля підніжжя узгір’я, даремно намагаючись пробити кінним натиском незламну живу стіну візіготів. Трибуни і препозити поквапом розставляли спішених вершників у щільні рівні колони; а оскільки позбавлені своїх господарів коні, як шалені, безладними купами металися між шеренгами, псуючи й ламаючи насилу вишикувані ряди, їх масово на місці вбивали, — тих самих