Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— На жаль, я лише римлянин, воєначальнику.

Аецій якусь хвилину мовчав. Тоді повільним рухом поклав широку долоню на вутлому плечі і гучно, щоб почули його і в найдальших шеренгах, крикнув, не перестаючи посміхатися:

— Дарма. Я теж римлянин.

І, раптом схилившись до молодого солдата, поцілував його в щоку.

Чи ж привиди минулого ніколи не дадуть їй спокою? Чи завжди повертатимуться невідчепним хороводом болісних або солодких спогадів? Чого ще хочуть від неї? Чи ж не знають: того десятого дня перед листопадовими календами, коли на Forum Romanum патрикій Геліон проголосив її сина імператором Августом — Галла Плацидія назавше зачинила браму в своїй душі, якою дозволяла прослизати тіням минулих часів і минулих почуттів… Закінчилось назавжди! Тепер розпочалося нове життя, звернене обличчям лише до майбутнього… Але чому ж в такому разі раптом знову повертаються давно забуті постаті?… чого хоче від неї гот Анаолозус, що сидів у Нарбоні за весільним столом між Інгеном та нареченим?…

— Чого… на ласку Христову скажи, чого ти хочеш від мене, Анаолозусе?

— Хочу тебе привітати, королево…

Так, ця примара каже «королево», не «Августо»… Але звідки ж, у такому разі, взявся той глибокий шрам на шиї, якого він тоді, в Нарбоні, не мав?… Питає примару:

— Звідки в тебе той шрам?…

— Мене поранено у битві… під Арелатом… — чує виразну відповідь.

Плацидія не розуміє. Ніколи не чула про жодну битву під Арелатом. Твердою рукою кладе знак хреста. Але примара не розпливається у напівтемряві, яка панує в тронній кімнаті. Плацидія зважується. Плеснула руками. Внесено лампи… Стає ясно… примара не щезає… Живий, справдешній Анаолозус!

З якими ж труднощами змушує себе зберегти спокій — не може зрадити своєї радості — навпаки, мусить насупити брови і суворо покартати гота за те, що сказав «королево», а не «Августо»…

Раптом щось згадує. Її обличчя миттю випогоджується — вибачає його…

— Вітай, шляхетний Анаолозусе, — гукає. — Ти прибуваєш як посол від короля Теодоріха?

Якою ж розкішшю буде укласти мир із Теодоріхом за спиною Аеція, що саме готується до збройної розправи з готами!… Справді має охоту плескати в долоні, як дитина.

— Ні, королево, я прибуваю як бранець…

Очі Плацидії стають ще більше витрішкуватими, ще округлішими, ніж зазвичай. Тремтять довгі звужені до нігтів пальці.

— Кажи… кажи, Анаолозусе…

— Аецій посилає мене тобі, королево… як дар… як невільника… Аецій-переможець… Під Арелатом розніс усе наше військо… король Теодоріх ледь порятувався втечею, покритий ранами… Найстаріші готські воїни не пам’ятають такої поразки… Радій, королево, ти перемогла…

«Я програла, — думає Плацидія, повна безкрайнього розпачу. — Знову програла… Йому… »

Наближається північ. У наметі новопризначеного magister utriusque militiae все просторіше. На світанку військо рушає на південь, до Арелату, якому через неповні три роки знову загрожують готи — тож кожен хотів би трохи поспати, бодай передрімати хвилину. Андевот, Кассіодор, молодий Авіт з арвернів[49], син колишнього префекта Галлії Аполлінаріс, військовий скарбник Валерій — один за одним висовуються з намету, вдесяте бажаючи воєначальнику довгих літ завше переможного командування військами Заходу. Лише Астурій, який не спав усю попередню ніч і якому немилосердно злипаються повіки, мусить зостатися: таким є бажання магістра обох військ, щонайсвітлішого Флавія Аеція.

Менше року тому внаслідок усе нових перемог Аеція та все більшої його слави Августа Плацидія постала перед необхідністю надати своєму комесу доместиків ранг магістра кінноти. Таким чином, син Гавденція на початку четвертого року своєї служби феодосієвому дому здобував титул і владу, які для його батька становили омріяне увінчання довголітньої і повної трудів солдатчини. Однак Аецій зовсім не вдовольнився тим, що дорівнявся батькові: здобувши славну перемогу над молодим ріксом франків Хлодіоном, вислав до Равенни комеса Астурія з вимогою звання магістра обох військ, звання, яке останнім, а, як, принаймні, здавалося Аецією, також і першим носив муж Плацидії, Флавій Констанцій.

І от Астурій привіз йому жаданий титул разом із дорученням найвищої влади над усіма збройними силами Partium Occidentis.

Аецію нескладно здогадатися, як казилася Плацидія, підписуючи номінацію, і яку кислу міну мав патрикій Фелікс, що, хоча ніколи не був солдатом, звався головнокомандувачем.

Але що ж вони могли зробити?

За чотири роки Аецій здійснив майже стільки, скільки Констанцій за десять, а може навіть більше: його перемоги над готами і франками відбилися луною у всій імперії. У Галлії та Іспанії розповідали чудеса про його мужність, винахідливість, а передусім — рухливість. На відсіч Арелату прибув кількома днями раніше, ніж очікували його не лише візіготи, але й обложені. Розбивши Теодоріха, із незрівнянною швидкістю помчав на захід і північ, щоб гаразд задати перцю кільком маленьким германським народцям, які, заохочені прикладом готів, спробували розширити свої володіння за рахунок імперських провінцій. І відтоді так було постійно: вистачило якимсь тайфалам, лето-батавам чи свебам з-під Кларімонтіуму[51] зробити всього два-три напади, влаштувати дві-три пожежі за межами земель, що їм надала імперія на правах союзників, як Аецій падав на них яструбом, хапав за хвіст і гриву, гнав назад, платив пожежею за пожежу, грабунком за грабунок, і через кілька днів зникав, щоб на іншому кінці Галлії подібно по-батьківському повчити негрізного і нешкідливого, але надокучливого і несумлінного союзника. Довідавшись, що франки висунулися з Токсандрії[52] до Вугільного Лісу[53], з приголомшливою швидкістю перемірив усю Галлію і вдарив на Хлодіона з того боку, звідки його найменше сподівалися. Само собою, Аецій міг так швидко переміщатися лише тоді, коли розпоряджався численною кіннотою, — але він робив усе, щоб перетворити римське військо в Галлії на вершників, одночасно виводячи з ужитку староримські способи битви у потрійному строю, що, на його думку, зовсім не годися для битви з кінними загонами варварів. Узагалі під Аецієвим командуванням імператорські галлійські війська усе менше різнилися виглядом од племен, з якими воювали; в Равенні, а особливо в Римі не раз через це кривилися, але мовчки: військо Аеція завше перемагало!

— Повернешся до Равенни…

Астурій насилу звів тяжкі як свинець повіки. Видно, такий