Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Нічого… повернешся туди знову…

— Надовго?

Аецій загадково посміхається.

— Може, на цілий рік… може, надовше… Слухай…

Астурій знає, раз Аецій сів біля нього… раз поклав руку на плече і приязно дивиться у зліплені очі — не можна йому спати. Величезним болісним зусиллям відганяє геть сонність. Але відчуває, що без союзника програє, і просить:

— Можна наказати Траустілі дати мені води?

Не сміє вірити своїм очам. Аецій встає, власноруч бере чару, змішує в ній воду з червоним масиком[54], додає якогось коріння і так зготований напій подає молодому комесові. Накаже йому випити відразу і з усмішкою каже:

— А тепер не спи вже і слухай…

Пізніше Астурій ніколи не міг згадати, скільки часу говорив тоді до нього Аецій. Здавалося йому, що дуже швидко заснув, випивши воду з вином, — але як спробував колись повторити собі півголосом бодай половину того, що почув тієї ночі від Аеція, причому дуже скорочено, то це зайняло йому дві години. Насправді ж Аецій аж до раннього досвітку розмовляв із молодиком — так, розмовляв… не лише говорив до нього! — і Астурій чудово його розумів, відповідав, пропонував і тлумачив, врешті із запалом, — хоча обличчя мав дуже бліде, — сильно потис подану йому руку і гукнув:

— Так і буде, найсвітліший мужу… Можеш покладатися на Астурія…

Аецій добре знав, що може на нього покладатися. І ще щось знав: мав біля себе чимало відважних юнаків, які щиро його любили і яких він називав синами своєї руки, але Астурій був єдиним, кого міг назвати сином своєї голови. Так, радий був зі зробленого вибору. Цей молодий іспанець, — не варвар, але й не римлянин, — здавалося, якнайкраще надавався на помічника саме в таких великих і зухвалих справах, про які вони розмовляли мить тому.

Широка долоня Аеція, звільнившись із міцного юначого потиску, мандрує на плече Астурія. Золоті персні приязно побрязкують об золоті оздоби нараменника.

— Ще будеш колись консулом, юначе…

Бліде обличчя заливається багрянцем. Очі спалахують радістю.

Але горді вуста щиро скрикують:

— Я ж не тому… Лише задля слави і блага імперії… і з любові й віри в тебе, воєначальнику…

І раптом засинає. Аецій усміхається. Хлопчина цілу ніч не спав… а він, Аецій, вже три дні ні на мить не склепив очей. І його зовсім не хилить до сну. Випиває чотири склянки води, одну за одною, і, з насолодою потягаючись, сідає край столу, на якому між глеками, чарами і шклянками лежить продовгувата чорна скринька. Обережно підіймає віко, неквапно виймає згорнуті пергаменти, гладенькі папіруси, тверді таблички і складає їх усі рядом обік себе. Всі записані однаковим почерком, всі місять у заголовку незмінне: „Flavius Constantius Felix Flavio Aetio salutem" і всі однаково дихають вишуканістю стилю та слабкістю духу, голови й плеча. Аецій уважним поглядом пробігає всі листи: от повідомлення про надання йому титулу магістра кінноти… а от лист у справі єпископа Патрокла — довга чорна табличка… Аецій відкладає її й думає: «Дати Астурію…» Потім читає далі: от поздоровлення після перемоги над франками… боязкий докір за надмірну суворість стосовно селян, що відмовлялися віддати коней… А от повідомлення про консулат Фелікса, а далі, один під одним, п’ять сувоїв у справі Боніфація… Аецій тричі пробігає очима найдовший із них, врешті бере стилос і товстою лінією підкреслює розбите на шість строф речення:

«Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало на тому, щоб позбавити Пл. єдиного насправді їй відданого, а нам обом однаково неприхильного приятеля».

У ще іншому листі:

«Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл. і на думку не спаде…»

«Обидва ці листи для Астурія», — вирішує Аецій, гризучи тупий кінець стилоса.

До намету крізь численні шпарини нахабно вдирається блідість світанку. Magister utriusque militiae відокремлює три листи, решту неквапливо складає до тієї ж чорної скриньки, яку ховає у велику шкіряну торбину, а потім так само неквапливо починає роздягатися. Повністю роздягнувшись, гукає:

— Траустіло!

До намету вбігає гунський підліток такий потворний на вид, що король Ругіла порівняно з ним виглядає як Меркурій, що бере шлюб із Філологією[55]. Однак Аецій приязно гладить його долонею по щоці і, відкидаючи завісу намету, босоніж виходить на замерзлу о цій порі року і дня землю.

Дме холодний вітер, пориви якого зі скаженою силою підкидають вгору ноги повішеників, що сотнями покривають дерева навпроти римського табору. Це все або варварські бранці, які не захотіли перейти на імператорську службу, або ж колони, що опиралися, коли військо забирало їхніх коней. Та Аецій не боїться ні вітру, ні холоду, — Траустіла вилазить на високий стілець і виливає на свого пана цілу коновку крижаної води. Magister utriusque militiae пирхає наче кінь, потім бере з рук хлопця великий відріз шорсткої білої тканини, в яку загортається, наче в тогу, і гукає до трубача, що немов із-під землі виріс:

— Будити табір! За годину в дорогу!

Велика пурпурова завіса раптом здригнулася, покрилася тисячею дрібних зморщок і безшумно розсунулась, відкривши очам Фелікса та Леонтеса величну постать Августи Плацидії. Обидва стали навколішки й чекали, доки Її Вічність зволить промовити. Проте, хоч обидва прибули до Лаврового Палацу на виразну вимогу Августи, що виключала всяке зволікання, Галла Плацидія не надто поспішала розпочати розмову. Пронизувала так добре їй знайомих чоловіків пильним суворим поглядом, а вони мусили стояти навколішках. Фелікс відчував, що в ньому здіймаються дві хвилі водночас, обидві однаково небезпечні, бо обидві домагалися зовнішнього прояву: хвиля злості й веселощів. Лютився, що мокрого холодного вечора, коли ломить йому кості у всьому тілі, а найбільше в ногах, його вирвали — на знати навіщо, — із затишної робітні, де він з ногами, які Падузія дбайливо закутала теплою тканиною, читав біля коминка дев’ятнадцяту книгу «Граду Божого[56]». Натомість хотілося йому сміятися, бо чудово знав, чому Плацидія, до кімнат якої він вільно входив, коли бажав, так довго тримає його на колінах разом зі слугою.