Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— О ні, вічна Августо… Цілком достатньо буде мого сина Карпіліона…

На всіх обличчях вималювалося здивування.

— Карпіліон?… Але ж він ще дитина! — скрикнула Плацидія, здивована і знову розгнівана.

— Запевняю Твою Вічність, що на всьому Заході нема для Ругіли ціннішого заручника… окрім, хіба що, найшляхетнішого цісаря…

Нова хвиля ненависті заливає серце Плацидії. На святих Юстуса і Пастора!… радше бути сліпою, щоб тільки не бачити тої гордої посмішки на широкому, такому знайомому і такому ненависному обличчі… Насилу перемагається, кидає на Аеція ласкавий погляд і шепче щось синові до вуха.

І ось із високого крісла спливає тоненький дитячий голосок:

— Вітаємо тебе, Аецію… Віднині Флавію Аецію, комесе доместиків… Вітай, найсвітліший мужу…

— Ave, vir illustris — повторює Плацидія.

Тоді Флавій Аецій, з цієї миті один із восьми найвищих державних мужів Заходу, згинає одне коліно, потім друге, схиляє чоло аж до підніжжя крісла і, торкаючись обличчям холодної мозаїчної маски Мельпомени, наче черпаючи з неї натхнення, — мовить:

— Твій слуга чекає, найшляхетніший цісарю… Наказуй… Твоя воля — єдина радість Аецієвого життя… Як батько мій Феодосію Гонорію, так і я тобі, пане наш, присягаю вірно служити мечем і радою… Моя кров, майно і честь тобі належать — хай же мені Христос допоможе!

Коли в нічну тишу знагла вдерлися протяжні тужливі тони тібій[45], яким одразу ж завторував гучний, мов грім, голос буцини і нав’язливе волання рогів, — солдати, розбуджені зі сну, заспані, зігнані препозитами й десятниками з постелі, довго не могли зрозуміти, що ж це діється. Вже чотири роки, від самої смерті Констанція, нічний підйом ні рази не перебив сну доместиків, навіть найстарші легіонери встигли від нього відвикнути, майже забути… І от зненацька знову!

Квапно накидаючи на себе одежу та обладунок, солдати сочисто і від усієї душі лаялися кільканадцятьма найрізноманітнішими, не схожими одна на одну мовами. Лаялися готи і вандали, алани і франки, бургунди, сакси, сармати, свеби, норійці, герули й гуни… І лише тоді, коли виникало в них бажання дати спільний вираз своїм почуттям, лунала мова латинян… звучала вигадлива і сороміцька лайка, якої вони наслухалися від своїх принагідних, зазвичай знайдених на одну ніч приятельок тут, у Равенні і в Римі, і в Аквілеї…

Ще донедавна доместики, дуже нечисленна окрема військова формація, становили собою особисту варту Августа, доступ до якої був нечувано складним. Багато в чому нагадували колишніх преторіанців: під час попередніх царствувань інколи цілі покоління domesticorum ніколи не покидали імператорського двору, майже ніколи не зазнавали трудів і небезпек справжньої війни, оскільки ж звичай наказував Августам ніколи не розлучатися з доместиками, цісарі що далі, то рідше з’являлися особисто на теренах війни. Коли ж деякі з них, як Феодосій у змаганнях із поганським Заходом, виступали в далекі військові походи, доместики, що їх супроводжували, користали з цілого ряду пільг, вольностей та привілеїв, недоступних іншим формаціям. Але останнім часом багато змінилося: Констанцій не раз вів доместиків у найбільший вир битв із варварами за Галлію, наслідком чого були значні людські втрати, які нашвидку покривали, все менше дбаючи про якісний добір нового людського набутку. Незалежно від цього, комеси доместиків, яких військові статути виводили з-під влади військових магістрів, безпосередньо підпорядковуючи імператорам, із бігом часу здобували все більше незалежності і свободи рухів, послаблюючи зв’язок між формацією й Августом аж до тієї міри, що на Сході двір уже обмірковував створення нової особистої варти, ще безпосередніше, ніж доместики, підлеглої зверхництву владаря. А тоді, коли Плацидія правила від імені Валентиніана, доместики вже майже повністю втратили характер особистої варти і щохвилини могли бути використані для військових дій, які й на півроку не переставали терзати галльські провінції чи Іспанію.

Утім, залишаючись і далі елітарним військом, вони не переставали претендувати на виняткові вигоди, почесті та привілеї, — а оскільки з ними рахувалися, то й догоджали їм справді надмірно, попри те, що це вело до ослаблення дисципліни та зниження їхньої боєздатності; не обтяжувано їх надмірно службою навіть у рамках дуже поблажливої інтерпретації військових приписів.

Отож, обурення солдат з приводу нічного підйому не мало меж. Не тільки лаялися, а й погрожували десятникам і сотникам — проте коли якомусь із трибунів вдалося перекричати гамір наказом нового комеса, що кожен, хто зволікатиме, дістане сто київ, а той, кого піймають на звертанні до сусіди: «Нічого поспішати», — негайно ж буде повішений, — солдати остовпіли зі здивування. Гамір негайно змовк.

— То є вже новий комес! — кричали вони здивовано і дуже зацікавлено.

Коли ж довідалися, що збуджено їх, бо новий комес хоче оглянути своїх людей, здивування і зацікавлення вже не мали меж. Звикли, що комеси спали у своїх палацах допізна, наказували і командували за посередництвом трибунів, а самих їх солдати не бачили впродовж років. Жадаючи подивитися на нового зверхника-дивака, який хоче влаштовувати огляди вночі, доместики збиралися і озброювалися з втричі більшою швидкістю, ніж зазвичай удень. Розпитували один одного про нового комеса: багато з них служило під проводом його тестя Карпілія, деякі навіть батька його пам’ятали, але сливе всі: вандали й готи, свеби й алани, франки, бургунди і сакси, морщачи носи і брови, з нехіттю крутили головами: «Знову римлянин!…» А встигли вже призвичаїтись до воєначальників із-поміж своїх…

На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, рядами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[46] або ж тяжкі, повністю вилиті із заліза страхітливо довгі списи аланів.

Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови праворуч, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.

Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:

— Barritus!

— Barritus! — луною повторили препозити.

— Barritus! — гаркнули сотники і десятники.

Голосний покрик із багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна