Осиний мед дикий - Ірина Савка

Лікарняні коні везли свіжо вистругану довгу домовину, з-під кришки якої виднівся клапоть рваної фіранки. Коні майже бігли. Шпарко йшов священик, а за ним — люди, подивовані вчинком Юзі, — проводжали її в останню дорогу.

Колише вітер високу траву, пестить похилений хрест, співає першу і останню пісню для цих люблячих душ з таким гордим прізвищем — Гоноровичі: син і мати.

Того вечора в хаті панувала якась заворожена тиша. Сонним оком блимав екран телевізора. Киця Бася спостерігала за господарем з-під напівзаплющених повік, і тільки настінний годинник голосно вицокував, відраховуючи години. Микола вже певний час сидів у задумі, на чоло йому звисало пасмо непокірного сивого волосся.

Повільно простягнув руку до зошита, що лежав на столі серед його лікарських книжок та рецептів, і чітко зверху написав: «Це — жінка-райдуга…» Поставив три крапки. І вже ніхто не заважав йому гортати сторінки його власного життя…

Тринадцять років сам, без жіночої ласки і тепла, без житла. Перейшов до мами в маленьку хатину після того, як Ліда, забравши доньку, вказала йому на двері. Чого так сталося? Відповіді на це запитання не мав і досі. Зрештою, провини з себе Микола теж не знімав: у чомусь був нетерпеливий, чогось недогледів, а далі й жаліти себе перестав. Хворі, виклики, консультації — звичайні лікарняні будні…

Під час чергового обходу зайшов до палати — і мурашки здибили волосся на шкірі. Перед ним була не жінка, а згусток крові та болю: під нуль підстрижене волосся, міцно стиснені зранені губи, бліде лице, і тільки дуги брів чорніють на ньому. Вона була радше схожа на гарного гуманоїда з далекої планети, ніж на людину. Важкі переломи рук і ніг, численні гематоми на голові. І ніхто з його колег не вірив, що їй ще світитиме сонце. Довгих три тижні тривала боротьба за її життя. Миколі здавалося, що він та інші лікарі більше не вміють, більше не знають, як допомогти цій жінці. Проте вони вже з упертості вирішили стояти до кінця у цьому двобої, боротися за кожну годину, за кожну добу для незвичайної пацієнтки.

Одного дня під час обстеження, дивлячись на крейдяне обличчя жінки, Микола відчув якийсь внутрішній поштовх — впевненість у тому, що все буде добре. І раптом побачив сині скалки змучених очей, що розтулилися і вивчали його:

— Де я? Що зі мною? — прошепотіла тихо, вдивляючись у незнайомого чоловіка в білому халаті.

— Все добре, не хвилюйтесь, — опанував себе Микола, хоч хвилювався більше за неї. — Ми разом, вже все гаразд, вірніше, буде гаразд.

Надія нічого не пам’ятала, тільки у вухах досі стояв скрегіт металу і зойк битого скла. Потім була темрява, і зараз оцей чоловік — доктор… Важким і довгим був шлях до усвідомлення, як залишилася живою. Думки поступово жвавішали, а зранене тіло не рухалося. Коли нарешті в одній руці відновилася чутливість, жінка з вдячністю за добро спробувала втиснути у докторову широку долоню гроші. Микола сміявся:

— У своїх не беремо.

Надія теж була медиком. Бій за її життя ще тривав, але вже з невеликою перевагою на їхньому боці. Микола відчув, що дуже прив’язується до цієї жінки. Як юнак, біг у лікарню, сам робив масажі, поїв з ложечки, читав вірші і мріяв, щоб ці нерухомі руки колись погладили його по голові. А вона молилася і просила Бога, аби бодай сидіти могла. І таки сіла, правда, в інвалідний візок…

У своїй порожній квартирі Надя падала, втрачала свідомість і боролась зі собою за кожну п’ядь простору. За щастя мала торкатися знайомих речей, гладити свої барвисті подушки. Зі стін на неї дивились образи, вишиті її ще здоровими руками. А найбільшою мрією тепер було — взяти голку у свою скалічену руку з розтрощеним суглобом…

Зимове сонце черговий раз зазирало до її палати. Білі ліжка, зграбний ціпок — теперішній Надіїн помічник. Вона поволі плекала свої думки і раділа кожному дню, кожному слову чи телефонному дзвінку. А ще — чекала на свого доктора. У неї відросло каштанове волосся, і сині очі сторожко пасли двері.

Незчулася, як доктор Микола став біля її ліжка. Поцілував їй руку, а очі світилися тихим теплом. Надія квапилася зі своєю радістю. Витягла з-під подушки красиву барвисту вишиту сорочку:

— Це вам… тобі… — виправила сама себе.

Микола стояв розгублений, здивований, освітлений. Це ж чудо — на сорочці узорами покладені сотні хрестиків болю, вдячності та любові. І це все йому?! Йому ще ніхто не дарував вишитої сорочки з таким пишним візерунком. Втішений, він укотре подумав: «Це жінка-райдуга. І, можливо, моє зболене щастя».

Дарка, облизуючи губи сухим язиком, просила доньку не хоронити її близько біля Галини:

— Не хочу мати її за сусідку ще й на тамтім світі.

Кістляві пальці нервово теребили простирадло.

Напівопущені очі шукали вже іншої дороги, дороги до вічності. А свідомість іще не могла простити. Хоч стільки літ минуло…

Тяжко проклинала свою подругу Дарка. Свічки ставила, щоб та скапала, як віск, не знати, до кого взивала, щоб та культями дорогу мацала, щоб покрутило її… А все через Михайла. Любився він з Даркою, а заміж взяв Галю — її подругу. Чорняву, веселої вдачі і меткого розуму, котра не зважала на Дарчині прокльони. З того часу не розмовляли, проходили одна повз одну мовчки, хіба Дарка злісно вслід плювала. Через рік і вона вийшла заміж за гарного хлопця, спокійного і роботящого. Але жалю на