Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Слава Ісусу Христу! — почулося.

«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» — думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!

Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи слова, швидко заговорив:

— Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати… Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі…

Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок. Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.

Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» — подумала Ганна.

— Ти чий?

— Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди — може, не помреш!

— Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.

Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі — мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.

Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:

— Цьоцю, візьміть собі! Це мамина хустка. Я не вкрав…

Сльози бризнули з очей молодої жінки, вона погладила брудний патлатий чубчик… Нагріли води, викупали, дібрали одежину, нагодували — і став Петрусь пастушком. Свіже молоко, ласка близьких людей швидко позначились на малому. Він був розбитним хлопчиком, мав багато друзів, ходив із вуйком Славком до лісу, любив смереки, казав, що вони домом пахнуть. Окріп, гарний був легіник. Звикли Ганна зі Славком до нього як до рідного, а їхні діти мали хлопця за старшого брата. Петрусь любив робити для них вербові пищики…

Близько трьох років малий гуцулик прожив у родині. А тоді почав говорити, що йому сниться мама, бо не знає він, що з нею, чи жива… Дуже за нею скучив. Згадував свої гори, своїх рідних, хоча ніхто його не шукав.

— Вуйку, чи приймете мене, як нікого не застану вдома?..

— Приймемо, — відказав Славко.

Ганна злагодила торбинку з харчами. Зверху поклала барвисту хустку, з якою прийшов Петрусь — може, це найдорожче, що залишилось у хлопця. Петрусь оббігав всі знайомі двори, погладив свою улюблену теличку, кудлатого Бурка і вранці вийшов з села…

З того часу багато води витекло, багато змінилося. Ганна тішилася першими правнуками, давно вже квітнули хризантеми на Славковій могилі. Аж ось перед нею постав посивілий полковник Петро, який прийшов подякувати за врятоване колись життя. Довго він йшов, але таки добувся до Ганни. От зараз вони сядуть до недільного столу, і Петрусь докладно розкаже про свою життєву дорогу, яка повернула його в далеке дитинство.

Якби доля не одягла її в чорне, може, сільський кравець придумав би для неї сукенку, що пасувала б до її пишної фігури. Може, її розумна голова виносила б вердикти доброти і справедливості. Може… Якби не померла мама, вона з малечку не була би сиротою. Якби у неї були онуки, вона любила би їх своєю особливою великою любов’ю. Якби не війна — раділа би сонцю і виглядала б невісток для своїх красивих синів. Якби…

Недовго Марина була сиротою, бо виховала її і дала дорогу в життя мама Марія, котра любила її, наче рідну. Променем щастя ввірвався в її серце чоловік Михайло — високий буйночубий столяр, майстер на всі руки. Багато сільських красунь сохнули по ньому, а він вибрав її — чорнооку, зі смоляним рівним волоссям, гострослівну (в родині її називали «адвокатом»). Їхній шлюб був щасливим. Все велося, все добре складалося. Ось уже й здобували освіту її сини, її улюбленці, для яких прихилила би світ…

Вони були дуже молодими, її хлопчики, за навчанням не встигли обрати собі дівчат, не знали смаку цілунків у літні пахучі ночі, хоча часто ловили усміх дівочих очей і звабливих уст. Вони не встигли… Доля їм цього не назначила. Чорна тінь війни повзла українськими містами і селами. Її сини пішли захищати рідну землю, своїх батьків, свої звичаї, свою Україну. Більше вона їх не бачила. Ніколи. Ціле своє довге життя. Один загинув у Бродівському котлі — молодший. А старший поліг під Варшавою.

Марина не вірила. Бродила пустими вулицями сонного села. Виходила на шлях і виглядала звідти, звідки їх можна було чекати. В полі рвала на собі волосся, кричала в розпуці, звинувачувала всіх у байдужості і чекала, чекала, чекала… Михайло та рідня пильнували кожен її крок. Боялися найгіршого. Вона зачерствіла до всього, тільки шукала в очах хлопців, які поверталися додому з кривавих жнив, бодай вісточку про своїх синів. І не знаходила. Втішити її не міг ніхто. Та й чи хотіла вона втіхи? Сіяла багато квітів, які любили її сини, і несла їх до церкви…

Коли земля втішалася мирною блакиттю, коли всі, хто вижив, повернулися до рідних порогів, Марина одяглася в чорне. Вона вже не викрикувала своє горе, вона його мовчки тамувала у зболеному серці. На решту відведеного Богом життя забула про радість. Зреклася її: не жартувала,