Осиний мед дикий - Ірина Савка

не ходила на весілля навіть до найближчих, рідко по її стиснутих губах пробігав промінець усміху. Зате ніколи не згасала надія: «А може, десь із якихось незнайомих доріг прийдуть мої хлопці, поцілують мамині й татові руки, попросять прощення, що так довго йшли…» Не вернулися, не прийшли…

Помандрував до синів Михайло, і вже й сама Марина збиралася в далеку дорогу. Хвороба викрутила руки, і вона хвилювалася, як обніматиме при зустрічі своїх синів… Тільки й робила, що вдивлялася в світлини на стіні, з яких ніжно посміхалися до неї її найдорожчі діти. В неї не було страху, була лише вдячність за те, що Господь їй дарує нарешті цю мить.

Випадкова зустріч

Відсміялося грозами літо. Вранці вологі тумани осідали на ще зелені садки. У зарошені трави бухкали перестиглі яблука.

Вчителі думками були вже з учнями та навчанням, хоча всім їм дуже хотілося продовжити відпочинок. Але чорнобривці, що цвіли біля школи, пахли на все село і нагадували, що пора повертатися до класів.

Те, що цьогоріч у школі з’явиться нова географічка, ні для кого не було новиною. Проте ніхто її ще не бачив, хіба прибиральниця. Тітка Василина казала, що то жінка гарна і гонорова. І дійсно: вона булла дуже гарна, модна, тоненька. Інші вчительки зашепотілися: ти диви, яка вона — зверхня, насмішкувата, зі зневажливим поглядом, кажуть, якогось начальника з області дочка. Але чим вона завинила і чому її до них у сільську школу направили?

Алла Сергіївна своїх учнів любила, захищала і добре орієнтувалася в предметі. Хлопчаки таємно, несміливо закохувались у неї, зачитувались віршами, вчили географію, а старшокласниці підкорочували спіднички, розпускали волосся, фарбували нігті — хотіли бути схожими на Алку, як позаочі її називали. Тож особливої дружби з колегами у Алли Сергіївни не виходило.

Сільський учитель це ще і колгоспник: кожен змушений обробляти свою, вказану бригадиром, ділянку. Ділянка Алли «квітла» бур’янами і густими вінками буряка. Алла чогось вичікувала… Аж якогось дня біля поля зупинилася біла «Волга». З машини вийшов вродливий чоловік і Алла Сергіївна з великим псом на довгому повідку. Білі штани щільно облягали гарні ноги географічки, пес рвав повідок, тягнучи за собою господиню. Алла стрибала за ним на високих підборах, грива волосся розметалася по її плечах.

— О! Дивіться, Алка прийшла відкривати нові горизонти! — першим помітив її Вадим Петрович. — Краса яка! — не приховував свого захоплення. — Хіба такій пані та буряки сапати?

Всі знали, що Вадим «запав» на географічку, навіть школярки над цим посміювались. Усі, крім Ліди Іванівни, котра сьогодні була на уроках…

Походивши між буряків, чоловік, який приїхав із Аллою, забрав собаку і поїхав геть, блимнувши червоними фарами авто.

— Ну, починай, Алко, — заохочував молоду вчительку Вадим, — до вечора ще далеко.

— Вадиме, покажи хоч, як того дрючка тримати і з якого боку починати? Скільки квітів! Ах, жаль стинати… — капризувала Алла. — Ой!

Зламала ніготь і ледь не заплакала, по-справжньому, не прикидаючись.

— Не переживай, указка міцніша! — сипав недоречними жартами Вадим.

Вчительки мовчки з-під лоба слідкували за дивним діалогом і вперто цюкали сапами. Під вечір заспішили додому: конспекти, кури, гуси, діти, відмитися треба.

— Ну як вам, Алло Сергіївно, ландшафт села? Озеро, поле, квіти, вся краса докупи, — трохи ображено повела Люба Антонівна.

— Дійсно, дуже красиво. Але ж іще Чехов говорив, що в людині все повинно бути прекрасним? А тут… Он як ви одягнені, запилюжені, аж душа від спеки не при тямі… То де ж гармонія? А я, між іншим, ще й на фортепіано граю. Як мені тепер сісти за інструмент?

Люба Антонівна мимоволі глянула на свої руки — пошерхлі, під нігтями чорно і взагалі вони давно манікюру не бачили. Таке траплялося хіба на честь якого свята чи вчительської конференції. Тоді всі вчительки виходили з місцевої перукарні, мов інкубаторні кури.

— А хочете цукерок і чаю солодкого? — спробувала підтримати розмову.

— Та ви що! — Алла граційно повела рукою по тонкій талії. — Солодке не вживаю — псує фігуру.

— До слова, Алло: не псуйте Вадима. Він вам ні до чого, в нього гарна дружина є і діти малі.

— Ну що ви? — засміялася географічка. — Це лише легкий флірт, треба ж чимось заповнити час, тут нічого серйозного… Ви ж мені не допомагаєте, а Вадим охоче це робить. Вчіться жити, Любо Антонівно, — з жалем глянула на вчительку…

Ліда довго не лягала. Вклавши дітей, вдивлялася у нічні сутінки. Вже знала, що Вадим з Аллою залишилися у полі. Химерні думки снували в голові, почувалася зневаженою. Хотілося цій міській птасі вказати на її місце, збити зверхність і злу насмішкуватість. За вікном мліла весняна ніч, пахло молоде листя, квітли нарциси і тюльпани.

Вадим повернувся додому далеко за північ. Очі винувато блищали незнайомим блиском. Не виправдовувався, і це Ліду зачіпало найбільше. Злість і біль сплелися в один клубок.

— Цвіту папороті шукали на буряках? І знайшли?! — викрикуючи слова, Ліда шукала погляду чоловіка.

— Знайшли! — грубо відповів той. — Бо з тобою не знайдеш, а хіба загубиш!

— І що ти загубив? — розпікалася Ліда.

— Багато! Перш за все — свободу… Іди спати і не мороч голову! Набридла!

— Вадиме, ти справді любиш цю вітрогонку? А як же ми?.. — спитала і незчулася, як важка чоловікова рука вдарила в обличчя. Губи враз стали великими і солоними. Гримнувши дверима, Вадим пішов у ніч. Пішов назавжди…

Мереживо Лідиного життя було розмаїтим: доладні візерунки, химерні кривулі і нарешті — рівні стьожки.

Сьогодні вона поїхала навідати своїх доньок, які навчаються на вчителів, як і вона свого часу. Очі відпочивали на гомінкій вулиці міста її юності, на