Осиний мед дикий - Ірина Савка

Цей тонкий, ніжний і нещадний літопис в інтерпретації Ірини Савки у певні моменти то прискорював, то стишував моє серце, змушував сміятися і тамувати сльози водночас. Невигадані людські історії під пером чутливої і дуже уважної до життя жінки ожили голосами і краєвидами, зиґзаґами доль і сердечністю викладу. Ці короткі, майже скупі оповіді, в яких клекочуть стефаниківські пристрасті та гаряча українська історія разом із сьогоденням, ніби водномить зійшли із гір високого людського духу і підлої ницості, непоказної щирості і лютої неправди. У цих образних та мінімалістських історіях сконденсовано цілі саги УКРАЇНСЬКОГО життя.

Іноді здавалося, що ця не знайома мені жінка — Ірина Савка — моя посестра і співавторка. Бо безхитрісна оповідь, що насправді є найточнішим маркером часу, підтверджує тільки одне: ще так багато НЕРОЗКАЗАНОГО. Або розказаного скупо. Ось вона, моя маленька Даруся, спокушена півником-льодяником. І ось вона, маленька дівчинка із оповіді під назвою «Страх», грудка цукру в руці якої під окрик «Стой, стрелять буду!» заледве не стала причиною ще однієї людської драми.

Людські драми мають одну і ту ж природу — хіба що різняться в деталях.

У цій, без сумніву, художньо-документальній книжці все безпристрасно точно, як у житті: смішне дівчисько із «Гусячого весілля», яке нагодувало домашню птицю молодими головками маку, і тут же — сторінка, окроплена невинною людською кров’ю («Материнський біль»), початок і закінчення якої — завжди трагічно і несправедливо однакові: «Одягайся, підеш з нами! Не жити тобі, бо ти ні тим, ні тим не служиш!»

А ось приклад безмежного (подеколи питаєш себе: а навіщо?) терпіння приниженої жінки — і водночас висота жіночого благородства та прощення: лист-відповідь солдатки, яка пише чоловікові на фронт: «Муже мій дорогий, господарю мій дбайливий, як піду до стайні, як гляну на ґралі — згадую тебе, як зайду до стодоли, як гляну на посторонки — згадую тебе, як візьму граблі в руки, аж обпечуть мене, теж маю від тебе спомин. На цьому подвір’ї все мені нагадує про тебе, бо по всіх кутках ти цілував мене кулаками, обнімав чоботами і ласкаві слова говорив мені, видираючи мої золоті коси. Як же мені не пам’ятати тебе, муже мій? Але зичу, щоб кулі обминали тебе, і живого діти дочекали». Не дочекав ніхто — але слово-докір перетворилося у слово-прощення мертвому.

А ось вони, персонажі оповіді «Розпач», — ніби рідні брати і сестри із моєї «Нації»: зганяють сільських жінок до церкви, де стіни глумливо підперті мертвими хлопцями із цигарками у мертвих зубах (пізнавайте, матері, своїх «бандітов», виказуйте, дівчата, своїх коханих!). І знов — нелюдська сила любові і духу: «Не наш, не знаємо, не бачили, не з нашого села, ні, не мій син…» Люті україноненависники дотепер не вірять, що так могло бути, бо чого б то їм напосідатися на тих, хто наважився відкрити і цю страшну сторінку?!

Очевидно, Ірині Савці йдеться про одне, найважливіше з її точки зору — зафіксувати профіль часу, в якому вона живе: від колючих різдвяних снігів дитинства із «предвічним Богом» — і аж до гнітючого сьогодення, де внуки, позбавлені турботи своїх теперішніх «італійських» матерів, запросто жонглюють безсердечними словами «Бабо, йдіть уже, ви мені надоїли!» Чи не ще один — і також драматичний — портрет часу?

…Це книжка-калейдоскоп, книжка-свідчення, де по-справжньому з журбою радість обнялись, де повнота життя дорівнює повноті смерті і де чесність із собою не суперечить Чесності Слова. Ось вона — квінтесенція книжки: «Судіть мене люди — таким було моє життя».

Не кожен, хто прожив Таке життя і хто був Свідком Такого Часу, має цивільну відвагу говорити вголос про рани часу словом цнотливим, як це робить Ірина Савка. І не сміймо казати про одвічну українську поетичність чи поетичну кучерявість таких оповідей. Я досі дивуюся, як люди, що вціліли між жорен історії, зберегли свою душу не оскверненою?! Обставини топтали брудними чоботами все: віру, тіло, честь. Але воістину не має такої сили, яка би убила в людині душу і убила потяг до неоскверненного.

Ось вона — іще одна квінтесенція «Осиного меду дикого»: неоскверненість Слова в Осквернений час.

Чи розуміємо ми, що подеколи Слово — спасенне?! Не стільки для відчуттів, як для розуміння, ЩО з нами відбувалося — відбувається — і має відбутися?!

Марія Матіос

1 червня 2013, Київ

Село, де народилася Софійка, лежить у долині, обрамленій лісом, полями і луками. Там ніколи не дмуть пронизливі вітри і сонце завжди ласкаве, мовби ліс охолоджує його гарячі промені.

Софійка — худеньке дівча, з великими сірими очима і дрібною постаттю, — ще не знала географічного положення свого села, але воно вже було для неї найкращим. Їй здавалося, що більше ніде так не пахнуть дикі полуниці, немає таких рожевих острівців материнки, зозулиних черевичків і дрібного дикого косатиння, яке швидко втрачає свою принаду, коли його зірвати з рідного куща.

А ще Софійка дуже любила перший сніг…

Хата їхня була маленька, вкрита соломою, і ставала особливо ошатна, навіть пишна, коли тато клав загату, щоб узимку було тепліше. Хата стояла на горбі, з якого було видно все село, біля невеликої церковці. І Софійка тим дуже пишалася, бо могла першою прийти до церкви, де знала кожен куточок і кожен святий лик… Але зима — велика спокусниця, і коли випадав перший сніг, село ставало біло-голубе, ніби у найчарівнішій казці. Солом’яні стріхи задерикувато дивилися навколо. А повітря, ніби щойно навіяне з лісу, пахло сосною, бруньками і ще чимось незбагненим, і так хотілося його вдихати, щоб запам’ятати початок срібного дива, якого