Осиний мед дикий - Ірина Савка
— Стой! Стрелять буду! Куда, старая, прешь?!
У хвіртці заклякла бабця Марина — висока, з добрим лицем і вицвілими від болю синіми очима. Картата хустка сповзла з худеньких плечей. Бабця заламала на грудях руки і голосно кликала:
— Ганю, Ганю! Тут донька моя живе… А он моя внучка Софійка…
Солдат тримав під прицілом стару жінку, що стояла розіп’ята у хвіртці. Вибігла з хати мама, заплакала Софійка.
За якийсь час бабці дозволено було зайти на подвір’я. Солодка скалочка випала Софійці з теплої долоньки, вона її не підняла і ніколи за нею не пошкодувала.
ОбновиСофійці здавалося, що ніде так красиво не починається весна, як у їхньому селі, а особливо — на їхньому кутку біля церкви. Ще в центрі села чорніла багнюка, а у них вже було сухо і тепло, витикалися перші квіти: часничок, косатиння, тюльпани. А сонечко було лагідно-теплим і пестило, а не пекло в личко.
Цьогоріч Софійці сумно: скоро Великодні свята, а мама в лікарні і тато мусить давати раду і на роботі, і вдома. Але гаївки, які Софійка знала, всі — і дорослі, і діти — повинні були співати в обновах. Тато, видно, теж розумів цю проблему і не хотів, щоб мала виглядала убогіше за інших дітей. Якось серед дня він узяв Софійку за руку і повів до крамниці. Невисокий на зріст вуйко Яндрух мав у цьому магазині найбільше право: привозив крам, міряв, продавав, припрошував. Оскільки до свят залишалося дуже мало часу, весь кращий крам уже розібрали. Була тільки блідо-голуба матерія з великими жовтими лапатими квітками. Вибору ніякого!
Вуйко Яндрух відміряв шмат полотна на сукенку, а ще тато купив доні тоненькі панчохи і коричневі сандалі. Правда, Софійка з сумом зауважила, що вони на неї завеликі, але менших не було. Тато прихвалив гарні дірочки на носаках, мовляв, не біда, що завеликі — нога підросте, то будуть якраз.
Кравчиня Олюня вшила для Софійки сукенку з великими накладними кишенями, в які влізало по два великі пампухи. І плаття, і сандалики — все було якесь кумедне, зате виглядало новим. Лише Софійчині ніжки в обнові здавалися ще тоншими і мізернішими…
Навіть у свої десять літ Софійка цілком могла співати гаївки вдома. Але цікавість і урочистість свята брали своє. Коли задзвонив великий церковний дзвін, Софійка побігла на гаївку — швиденько встала позаду всіх, щоб заховати маленькі ноженята у великих нових коричневих сандалях, однак виводила пісні незгірш за інших.
НаукаТекли весняні води… Зверху ще тримався шкарубкий лід, а під ним дзвеніли маленькі струмочки. В небі тріпотів жайворонок і якась пташка, про яку говорили, що вона — провісник весни, бо співає: «Покинь сани — бери віз, покинь сани — бери віз».
На горі вже були втоптані перші стежки, і Софійка раділа сонцю, весняним пахощам бруньок бузку, верби, а ще тішилася тим, що мама дала їй цілий карбованець. Він був досить великий, на жовтому тлі красувався герб і багато різних закарлючок. Але справа, звісно, не в красі карбованця, а в тому, що за нього можна купити багато цікавого: ручку, зошити, чорнило…
І от Софійка помчала з гори, ляпаючи розбитими черевичками по вологій стежці, до бабці Марини. Бабці в хаті не було, зате на вікні, спокусливо задерши пожмакані краї, лежав такий самий карбованець, як у кишені в Софійки.
Мала зупинилася, розглянула його і подумала: «Куплю собі кольорові олівці, про які мріяла вже давно», — та й поклала знахідку до кишеньки.
Оббігавши подвір’я і не знайшовши бабці, притьма гайнула додому. На рідному обійсті під оборогом тато колов дрова, а мама складала їх у рівненькі стосики, щоб зручно було брати на руку.
Оченята в Софійки світилися загадковим блиском, ніби вона знайшла щось незвичайне.
— А у мене є вже два карбованці, — сказала дівчинка і витягла їх гордо з кишеньки.
— А хто дав тобі другий? — спитала мама.
— Ніхто, — вже тихіше відповіла. — Він був у бабці на вікні, лежав собі, то я і взяла…
— Ага, взяла, — це вже тато, але без злості. — Отож іди до бабці і скажи: тут у вас лежав карбованець, я його взяла, а тепер повертаю, і простіть, що брала без дозволу.
Софійка вже не гнала згори, а чалапала, і думала своєю малою головою, який той карбованець важкий. Очі її були повні сліз, крізь пелену яких вона, проте, змогла побачити загадкову посмішку бабці. Тепла шкарубка долоня гладила солом’яні кіски:
— Це життя, онучко, це наука.
ПригодаЛеська гнала худобу з поля і, як казали в селі, йшла за хвостом. День обіцяв бути спекотним, тому Леська навіть не йшла, а сунулася, ледве волочачи босі ноги, і підскакувала спересердя, коли на шляху їй траплявся гострий камінець.
Її світле волосся розтріпалось, на чоло постійно насувалися набридливі пасма, які тато чомусь називав есиками. На плечах дівчинка тягла куфайку — неодмінний пастуший атрибут, і думала: «От мама знову скаже: ти чого така стріпихата, ніби десь по стерниськах ганяла?»
У корови настрій був такий же, як і в господині. Вона йшла мляво, ліниво трясла головою, відганяючи кусючих мух, і повільно водила хвостом. А Лесьці сьогодні навіть не співалося: всі співанки і хотіли б вирватися з її грудей, — а язик не повертався, відмовлявся співати.
Ось нарешті й домашнє подвір’я. Корова жадібно