Осиний мед дикий - Ірина Савка

що вийшли на мороз і підгинали по черзі то одну, то другу ногу. Як добре, що нема складних прикладів, не треба вчити довгих поезій, і в голові крутиться тільки легкий польський віршик: Śnieżek prószy, słonko świeci, Na saneczkach jadą dzieci. Hu! hu! ha! Już zima przyszła zła…[1]

Саночок у неї немає, хіба великі татові, в які запрягають коней, а зима справді лютує. Дівчинка сиділа і теплою долонькою відігрівала клаптик віконного скла, що швидко замерзав, укриваючись сніговими візерунками…

— Настуню, вступи в чоботи і принеси мале відро води, — звеліла мама.

Настуні такий наказ в радість — ноженята шусть у взуття, кабат на плечі, і з вискоком надвір. Рип-рип чоботята — і вона вже на місці. Студня коло хати — підскочила і, обхопивши корбу великими татовими рукавицями, враз ніби примерзла до неї. Вода малою цівкою стікала до відерка.

Коли відерко наповнилося, малі рученята випурхнули з рукавиць, що так і залишилися висіти на корбі, як великі шлапаки.

«Як цікаво…» — подумала Настуня та й притулила до заліза теплий палець. Він, як намагнічений, умить прилип до корби. «А що, як злизати язиком цей синій іній, чи добрий він на смак?» Ще не встигла й подумати, а вже зробила!

— А-а-а-а-а! И-и-и! — муготіла, розмахуючи руками, і ніяк не могла відірвати від корби язика.

За якийсь час на галас прибігли з подвір’я гуси. Обступивши малу, лопотали крильми і зчинили такий крик, що змусили Кунделя вилізти з буди і по-господарськи загавкати. Потім, опустивши крила, перевальцем побігли подвір’ям і продовжували ґелґотати.

Марина саме розчиняла на калачі, а тут гуси ґвалтують, пес гавкає — цілий гармидер.

— Настусю, ти є? — виглянула з кухні. Ніхто не відгукнувся. — Дивно. Мороз же який, перемерзне.

Наспіх витерши руки, побігла за малою.

— О… о! — вжахнулася.

Настуня мовчки плакала, схиливши голову. На іскристий сніг падали краплі крові. Марина все зрозуміла і кинулася до хати по теплу воду. Оце пригода, оце витворила, хто б то подумав! І що робити?

Настуня з обпеченими морозом губами і спухлим язиком сиділа в хаті, і з її великих сірих очей стікали сльози. Вона не могла говорити, лише безутішно плакала. Про коляду і смачні тістечка можна вже забути…

— Падку, що сталося? — зайшов тато і розгублено дивився на дівчинку.

— Впала на патик, — злукавила мама.

— Але де ж той патик, коли все так засунено снігом?

— Видиш, знайшла…

До Святої вечері всі сіли за великий святковий стіл. Смачно пахло пампушками, гіркуватим духом сушені і солодкої куті. Край стола сиділа Настуня з розпухлими губами і через стебельце легенько тягнула з горнятка курячий розсіл.

— Якби кізка не скакала, то би ніжки не зламала, — дражнився з неї брат Левко і смачно запихав до рота пампушки.

— Левку, — стримано сказав тато, — як маєш себе вести?

— Чемно, — прогудів той і поставив перед Настунею горнятко сушені. — Пий, вона солодка…

Після вечері тато погладив вуса і сказав:

— Тепер, діти, заколядуємо, а Настуня цим разом буде тільки слухати. В неї ще багато коляд попереду, — і погладив великою шкарубкою рукою рудуваті кіски дівчинки. Настуня не могла поцілувати татові руку, тільки притулися до неї теплою щокою.

Нова радість стала, Яка не бувала. Над Вертепом звізда ясна На весь світ засіяла!

Впліталися у спільний хор дорослі і дитячі голоси. Настуня подумки співала з ними і була горда, що велике свято прийшло в їхню хату.

Враз під вікном голосно задзеленчав різдвяний дзвінок:

У Вифлиємі нині новина, Пречиста діва зродила сина…

Співали колядники, а тато вже просив їх до хати. Подих морозу ввірвався до оселі.

— Ох і лютує, — чаркувалися колядники.

— Різдвянка… А коли ще буде?

У морозні вікна заглядали блакитні зорі.

Молода
Ой на річці, на Йордані, Золотий хрест вишиваний…

Щедрували в різних кутках села, забувши про перестороги влади і вчителів. Маленькі віншувальники підскакували до засніженого вікна: «Віншую, віншую, на припічку пироги чую, а на п’єцу — молодиці, дайте, тітко, паляниці».

У синьому вечорі привітно блимали вікна із запаленими свічками і солом’яними хрестиками на них, закликаючи до щедрівки. Багато хат пишалися засніженими загатами, задерикувато насупивши білі шапки. Рипів мороз під новими чобітьми і благенькими шитими бурками, кирзаки хизувалися своєю добротністю. І всі радісно пристукували, зігріваючи змерзлі ноги. Щедрівка велася щиро і