Осиний мед дикий - Ірина Савка

в його убогій хатині, хизувалося вишуканістю і чекало на свою королеву, яка загубилася в невідомих світах. Ні одна жінка не сміла сісти в те крісло, воно було призначене тільки для Павлінки. Але вона не приходила, її не можна було знайти, як не шукав. Ночами йому снився її сміх, її погляд і коси, які розгойдувались, коли бігла з гори…

Костан постарів, став сивим, аж білим, зігнувся в постаті. Померла мама, то й жив усамітнено, чим дивував місцевих жінок, котрі намагалися привернути до себе увагу. Не хотів творити ще одного трону, не хотів нікого в нього садити. Він втратив свою мрію, свою Павлінку, свою королеву, і не відшукав її.

Перед копанням бараболь восени довколишні села чекали дивака Костана, що носив свіжі кошики. Серед зелених плетив виглядала його срібна голова, а погаслий погляд блукав по чужих плотах, по городах, обминаючи привабливі голівки в барвистих хустках. Він знав — серед них нема Павлінки, його єдиної королеви.

Материнський біль

Марина схилилася над широким дощаним столом, пофарбованим на вишнево, і тремтячими руками повільно виводила кожну букву, долала натужно рядок, ніби скибу чорної землі: «Сестричко, мої сльози на когось впадуть…» А сльози текли борознами блідого лиця, горохами падали на аркуш паперу, який ніс важкий тягар материнського болю і розпуки. Букви розпливалися, слова втратили рівний стрій, згубили зміст, і тільки безвихідь та велике материнське горе давило груди. Гарні Маринині очі також блукали по образах, шукаючи в них розради. Чому? Чому син мій улюблений, мій вчений Томцьо, до якого дослухалися поважні люди, якого любили діти, який стояв на стежці правди і говорив: «Мамцю, я не вмочу пальці ні в чию кров, ні в українську, ні в польську. Колись людям дійде до голови, що це звірство, і вже онуки будуть просити прощення». Він мудрий був, її син. Вона просила: «Їдь до цьоці Юльці, там безпечніше. І мені гризота з голови спаде. Бо хіба то спокій — кожної ночі сидячи спати і чекати дзенькіт дротика по віконному склі. Не знати, хто і що може спіткати родину…»

Не мала злих передчуттів і вмовила. Поїхав Томцьо… Не гостинно, не радо його зустріла родина. Полохливо і винувато дивилася цьоця, відводячи погляд. Злостиво блискали очі в брата. Не знав, не відав причини, та й часу не мав розпитати… Прийшли відразу. «Ubieraj się, pójdziesz z nami! Mamy dla ciebie nóż dlatego, że chodzisz w dwóch płaszczach»[2], — прозвучало польською. Пішов… He припускав, що ніколи вже не верне, не побачить своїх учнів, не скаже мамі своє втаємничене: «Мамцю, я не вмію ні співати, ні танцювати, ані свистати… То чи задивиться на мене яка з дівчат?» А гарний був! З відкритим поглядом, з юнацьким вусом, з густим хвилястим чубом. Пішов… Думки плуталися в голові. Чужа земля. Немає городжених плотів, не росте калина, непривітні обличчя. Чужий дубовий ліс. Ішов… Подумки цілував мамині руки, усміхався сестрам, згадував рідні стежки, університетських друзів, старий Львів. Ліс густішав. Крони дубів закрили небо, пахло жолудями і прілим листям, як удома.

Додому добувся лише у сні… Нічну тишу сполохав крик Гані. Всі були на ногах. Боже, який жах, сон який страшний, нехай собі іде за ніччю. Ганя хрестилася, трусилася і розповідала:

— Пасу я корову в лісі, а ліс чужий, не знаю його… Йду по ньому з жахом, щоб не заблукати. Дивлюсь — велика купа зеленого дубового гілля. Страх розібрав, мурашки по тілі, але розкидаю його довкола себе… Коли це на самому дні Томко лежить, голий, з дротованими руками і ногами. І я закричала: Томцю, братику!..

Марина плакала, Ясько сидів з опущеною головою, Ганя розпачливо ломила руки. У вікна пробиралася перша синява ранку. В хаті витав смуток і передчуття непоправимого. Через тиждень Марина отримала листа, написаного чужою рукою. Не мала сили його відкрити, пальці тремтіли, а слова пекли серце: «Wasz syn Tomasz zmarł śmiercią tragiczną»[3]. Її син, її надія і гордість, її Томцьо! Ніде на світі немає такої ваги, щоб виміряти материнський біль…

У хаті стояла гнітюча тиша. «Matko Boska, daj mi siłę»[4] — шелестіли потріскані Маринині губи…

Надія

Перестигали жита. Губили зерно обважнілі колоски. Схиляли вусаті голови і шептались від подиху вітру, ніби просили людських рук собі на поміч. Люди понуро перебігали сільські вулиці, швидко ховалися за двері власних осель. Жінки тулили до себе дітей і садовили їх під образами. Малі не пустували і переляканими очима мовчки питали: що сталося? Що буде? А сталося страшне — війна…

У кожній хаті стояв плач і розпач. Молодиці тремтячими руками зав’язували речові мішки, споряджаючи чоловіків. До болю кусали губи матері, жадібно вдивлялися в обличчя синів, шептали молитви і клали до кишень образки святих, як найбільшу опіку і віру. Чоловіки зводили на переніссі брови, з жалем відривали від себе жінок і дітей — знали, що підуть туди, де кров і смерть, а чи вернуть?

Від важких снарядів вже тремтіла земля в найближчому до села містечку, розвалювалися чудової архітектури будинки, горіли зелені дерева. В повітрі загус крик, перемішаний з димом, і ритмічний стук кованих чобіт нових господарів, яких не зачіпало чуже горе… Німці… Раса… Нові порядки…

Нора похапцем одягла малу Рахиль. У портфелик кинула документи і фамільні коштовності, до невеликої сумки склала дрібні дитячі речі і легкий светр для себе. Зі стола взяла окраєць хліба і чомусь положила до портфелика. Збиралася швидко, гарячкувато. На площі вже вишикувалася велика колона її одновірців, які здавна жили у