Осиний мед дикий - Ірина Савка

вже не своєї Гнідки і дарував їй свої останні ласки. Він зручно обперся плечима до жолоба і раптом у сплутаній гриві коня побачив червону нитку, що була містком між життям і смертю. Гнідка вдячно тулила губи до рук свого господаря, з безмовних очей скапували великі сльози…

Вранці село облетіла звістка: Вальо помер у жолобі разом зі своєю Гнідкою.

Баба Рузя

За вікном стояли дерева, пишно вбрані в сліпучий іній, який з легеньким шелестом осипався на землю.

В хірургічній палаті було тепло, пахло ліками і хлоркою. Хворі чекали обходу лікарів. Баба Рузя, якій, за її словами, оперували «рижу», чекала свого лікаря по-особливому.

Вона повільно сіла і почала розчісувати сиві поріділі коси. Заплела їх у тоненькі цівки і склала на потилиці химерним кошиком. Давно минув Рузин полудень, але сліди колишньої вроди ще залишилися: гарні привітні очі, чисте чоло. І тільки губи скорботно скроєні, ніби довго були в образі. У неї були красиві сильні сини, які її любили і слухали. Було видно з того, як Рузя роздавала команди: принесіть мені пляшечку олії, квасного молока, смаженого і цукерок не несіть, хочу води зі своєї крамниці. Онуки, як горобці, обліпляли бабине ліжко і з усіх боків щебетали. Вона гладила їх по голівках і усміхалася самими очима. Невістки з усім погоджувались, що б не говорила Рузя. Поправляли бабі ліжко, робили лад у шафці, питали, коли випишуть і як бабі зі здоров’ям. Все мав вирішити Микола Дмитрович, і всі виглядали його з нетерпінням.

Доктор був високий, з прямим зачесаним назад волоссям, з красивою відвертою усмішкою, мав близько п’ятдесятка і не був жонатим. Хірург був від Бога. Бабина грижа і грижа високого посадовця лежали для нього на одних терезах. Не робив між ніким різниці, і від того пацієнтам було з ним легко і надійно.

В палаті хворі, долаючи біль, усміхались. Баба Рузя закохалася в доктора, бо дуже вже цікавилась його сімейним статусом:

— Докторе, якби я була молода, я би вас не упустила. Чого ви такий гарний, гарний і не женитесь?

Микола Дмитрович хитро посміхався і жартував:

— Не маю часу вибирати.

Коли доктор покинув палату, баба Рузя скорботно стулила губи і почала оповідати про свою життєву стежку, яка була крутою і вилася понад урвищем:

— Була я молода, вродлива, заможних батьків. Думками шугала понад сади, що білим туманом цвіли в усьому селі, мріяла і вибирала серед гарних найкращого. І мене вибирали, дивилися, скільки поля батько за мене віддасть. Скільки худоби. Чи вділить кусок пасіки. І вибрав мене запальний красивий Василь з господарського дому, навчений до роботи, до поля. І я схилилася до нього. Думала, вкупі будемо. Знайдемо велике кохання. Мріяла пройти з ним усе життя.

Спочатку, поки оговтувався, придивлявся, то й спокій був, правда, все переінакшував на свій лад. Через кілька місяців почав скаженіти. Не мала права вийти за поріг без його згоди. Не мала права нічого позичити, не позволяв мені ніякого спілкування ні з моїм домом, ні з товаришками. Люто бив мене! Чим попало: у хліві — ґралями, у стодолі — мотузками, на сіножатях — граблями. Не могла нікуди вийти, весь час у синяках, з розбитими губами, зі своїми згорьованими думками. В таких любощах і синочки мої народилися. Слава Богу, нічого не успадкували від тата, хіба що вроду.

Коли вибухнула війна, в селі стояв плач і крик. Молодиці збирали чоловіків воювати. І я збирала, мовчки. Все складала до торби: білизну, харчі, куриво, і не голосила. В душу мою поселявся і страх, і спокій. Страх за дітей, а спокій мій — особливий, підвладний тільки мені. Я вільно спілкувалася з людьми, плекала дітей, раділа кожному сходу сонця в такий нелегкий час… А час був воєнний, тривожний, коли звістка з фронту, що живий, була найбажанішою. І мені лист прийшов. Цікавився мій Василь, як там вдома, чи згадую його, і попросив відписати, давши адресу польової пошти.

Я ходила по всіх кутках нашого двору і не знала, з чого маю почати писати. Сіла і сльозами вперемішку з чорнилом вивела перші слова: «Мужу мій дорогий, господаре мій дбайливий, як піду до стайні, як гляну на ґралі — згадую тебе, як зайду до стодоли, як гляну на посторонки — згадую тебе, як візьму граблі в руки, аж обпечуть мене, теж маю від тебе спомин. На цьому подвір’ї все мені нагадує про тебе, бо по всіх кутках ти цілував мене кулаками, обнімав чоботами і ласкаві слова говорив мені, видираючи мої золоті коси. Як же мені не пам’ятати тебе, муже мій? Але зичу, щоб кулі обминали тебе, і живого діти дочекали».

Не було більше мені листів. Через рік прийшов ще один, чорний, як його називали. Поліг, мовляв, і так далі. Знову в мою душу заповз жаль і тремтливий спокій. Не знаю, чого було більше. Судіть мене, люди — таким було моє життя.

В палаті стояла тиша. Кожен мав право трактувати життя баби Рузі на свій розсуд. Лице її було спокійне, виважене. В кожній його рисочці викарбовувалася її нелегка доля.

Переселенці

Останні підводи з родинами поляків, яких радянська влада змусила покинути свої гнізда, тарахкотіли по гульованому гостинці. Люди вклонялися маленькому костелу, брали жменьку землі зі своїх дворів, похапцем збирали все, що було під руками, тулили до себе дітей і їхали в невідомість. Марцін не знав, нащо взяв із собою косу, сапу і, ховаючи скупі сльози від Юзі, думав: хто осяде на його ґрунті, хто обриватиме його яблука і грушки, які дуже плекав.

Стояла гарна днина, і це теж додавало жалю. Що чекає його самого і його родину там, де… він ще не знав