Осиний мед дикий - Ірина Савка

Село німувало. Осиротілі двори ще тримали тепло своїх господарів. Покинуті голодні собаки сновигали спорожнілими обійстями, шукаючи захисту, і не розуміли, чого їх покинули.

Серед ночі стояло жахливе завивання. Собаки вперто стерегли свої подвір’я і чекали, що все стане, як було…

На полишені господарки вселялися такі ж перелякані, заплакані люди, які не знали, що їх чекає на новому місці. На господарку Марціна призначили Древнячку — вдову з п’ятьма дітьми. Крім дітей, на возі майже нічого не було, хіба якесь непотрібне лахміття, яким загортала дітей Ганка. В селі біля Сяну залишила свіжу могилу чоловіка, з яким навіть не встигла попрощатись. За тим болем не помітила, як трясуться руки і голова. Головне — дати якось раду дітям і прийти до тями. Хата була нова, чепурна, студня на подвір’ї, садок, городець на закришку і більше нічого. Дякувала Богу, що господарі залишили стіл, старе ліжко і дещо з хатнього вжитку. Вже у перший день п’ять пар голодних очей дивилися на неї, чекаючи їсти. З маленької торбинки витрясла кукурудзяну муку, назбирала скалок на подвір’ї, запалила піч і зварила жовто-сіру затірку без солі. Після голодного обіду сіла, обійняла найменших і гірко заплакала. Як далі жити?

Досвітком з клаптів полотна шила торбинку для меншого Юрка. Піде на жебри, піде селом просити, іншої ради не знаходила…

Вийшла на подвір’я, сходило сонце. Злизувало росу, яка зволожувала міцні темно-зелені стебла бараболь на сусідському городі. Не знала, як там опинилася. Обережно патиком підривала кущі, з-під яких викочувалися молоді, круглі бараболі. Опам’яталась, коли нашпортала пів торбинки, яку пошила для сина. Вискочила, як ошпарена, на межу, погляд упав на хрест тутешньої церкви, що була через дорогу. Метнулася до хати і не могла неслухняними руками висипати з торбинки ту бараболю. Довго сиділа мовчки з давким каменем у грудях, і не помітила жінки, котра стала на порозі. Жах скував голову, не могла вимовити й слова, губи оніміли, завинула руки фартушком, щоб менше трусилися. До вух долітали слова сусідки:

— Я вам принесла трохи бараболь. Молодих ми ще не чіпаємо, — і поставила на підлогу відро великої старої бараболі. — Маєте тут трішки сала і хліба.

Древнячка без слів вхопила руки молодої жінки, схлипнула незрозумілими словами і дала волю щирому плачу. Розповідала про свою нелегку вдовину долю, про голодних дітей, про свої тремтливі руки, з яких все випадає. Незнайома жінка гладила її опущені плечі, від чого Ганці ставало легше.

— Не хвилюйтесь, люди у нас добрі, не дадуть дітям пропасти. До церкви нам близько, Господь нам всім допоможе.

В заплаканих очах Древнячки вперше за багато днів промайнула надія.

Помирала Янка. Лежала на подвір’ї під яблунькою на сперхлих сніпках, вкритих старим рядном. Стогін її було чути на весь садок. Вже давно сусіди шарпають від неї своїх дітей і мовчки з жалем дивляться, як гасне молоде життя. Що вона зазнала за свої вісімнадцять? Лежала висока, худа, з блідими тонкими руками. Пишне русе волосся було розкидане золотою короною, у сірих очах застиг жаль і відчай. Впалі щоки видовжували обличчя, на якому квітли неприродні рум’янці. Червоні потріскані губи — болісно стиснуті, вона зволожувала їх перестояною водою чи молоком, що були на землі біля неї. Лежала сама — розуміла, що мама з сестрою в колгоспі, мусять заробити якийсь трудодень. Хто ж, як не вони?

Старшого брата вже немає, росте косатиння на його могилці. Молоденьким сів на трактор. Голод, холодні ночі і осінні туманні досвітки забрали силу. Захворів, як вона зараз. Не врятували. Яких трав не варила мама, навіть і борсучий жир давала — гаснув на очах і тільки жадібно ловив усміх нового дня. Саме тоді, коли найчарівніше цвіли сади, вишневі пелюстки вкрили його могилу.

Янка зболеними очима шукала молоді яблучка на кроні дерева. Вона пережила буйне цвітіння садів і свіжі плоди вселяли у неї надію: «Може, я ще встану? Може, хоч при домі буду?»

Її розквітла нецілована краса була розпластана під синім небом і зеленим віттям. Сонце химерними зайчиками лоскотало чутливі ніздрі. Теплий літній вітерець бавився розкиданим волоссям. Так легко дихається, може, все минеться? Солодка знемога огортала тіло. Втягнувши в себе настояне літом повітря, дівчина заснула…

Хоронило Янку все село. Лежала пряма, спокійна, з алебастровим обличчям, з дугами чорних дівочих брів. Вбрана у клітчасту нову сукенку.

Колгоспний трудодень не позволив Стефці вдягти свою наймолодшу в розкішну сукню. Не мала її донька ні дружок, ні посагу, не грали для неї весільні музики. В хаті пахло ладаном, свічками. Вона йшла за межу чистою, у вінку зі свіжого барвінку, з якого виглядали сині квіти, які прощалися Янчиними очима.

Марисі не спалося. Ще до сходу сонця, взявши сучкувату палицю, вона виповзла з задушної хати. Дослухалася до шуму поля, голосів лісу, які сповіщали про народження нового дня. Над лісом стояв серпневий туман, що волого опускався на вусаті колоски жовтої пшениці, на жорсткі листки ліщини в гайку, де стояла хата. Марися тремтячою рукою прикривала впалу пазуху і загортала під благеньку хустинку сиве сплутане волосся. Старість… Важка… Одинока і немічна, чекала, може, котре з Микитових дітей чи онуків принесе якийсь харч чи зварить затірки на молоці. Але ж досвіток, коли це ще буде? Втомленими очима видивлялася на колгоспне поле і думала: колись це все було моїм. Так само половіли жита, шелестіли пшениці, вусаті ячмені схиляли обважніло голови. Там були мої обороги і стодоли, там пахло достатком… Поважні ґазди ростили свою одиначку.

Марися була дівкою на кілька сіл, дарма,