Осиний мед дикий - Ірина Савка

Через усе життя Стефан ніс тягар вини, що він — такий високий і сильний — не зміг втримати розгнузданих коней, які шалено, з виряченими очима мчали з гори, підкидаючи легкого воза, на якому сиділа вона — Явдоня… До цього часу, коли квітує літо, Стефану спливає в пам’яті той день: пахло диким медом і тужно сюрчали на своїх скрипках житні цвіркуни…

Довго ходив Стефан літніми вечорами до двох черешень, які посадив згодом при дорозі, де назавжди замовкло серце його коханої. Плекав їх, гладив гладенькі стовбури, радів, як дитина, коли зацвітали набіло. Чекав терпких ягід, які, на його радість, родили рясно: на одній — червоні і солодкі, на іншій — чорні і гіркі. Як моє життя, думав.

Ганзя не любила ні його, ні його дітей, хоч корився їй заради них. А тепер перестав. І вже сили покидали його, а палицю завжди тримав біля себе, ніби для нападу чи оборони. Він подумки голубив свої черешні, які родили кожного літа і мислив: вони — як його Явдоня в червоних і чорних коралях, які любив дарувати їй весною, коли білою заметіллю зацвітав їхній сад. «У всякого своя доля…» — згадав слова Шевченка і втомлено заплющив очі.

Сонце хилилося до заходу, його промені плуталися в срібному волоссі, пестили глибокі борозни обличчя, карби його життя.

— Юську-бузьку, принеси мені Маруську! — кричали діти на зеленому вигоні, коли перші бузьки поважно махали крильми і опускалися до ритівки, червоними дзьобами шукаючи поживу.

В родині Бідилів ніхто не закликав бузьків нести Маруську, то, може, тому вони спересердя й приносили хлопчиків — аж сім. Кожного року чорненьке чи світленьке хлоп’я викрикувало пуп, бо чи могла Євка при їхніх статках нормально доглянути дитя?

Мирон розривався між домом і колгоспом. Часом зі страхом Божим ніс за пазухою торбинку нашустаного сируватого жита — вже якийсь глевак для дітей буде.

Євка стала тоненька, як натягнута струна, і тільки округла пазуха, набухла молоком, свідчила, що найменший синочок не буде голодний. Добре, що черешні в лісі дозріли і суницями рясно.

Мирон сам ледве пересував ногами і йому часто в очах спалахували свічки, а серце шалено колотилося в грудях. Коли їхав сюди з дому, то не взяв нічого, хіба малу теличку і повний віз дітей. Навіть гори не снилися йому зараз, лише хліб і плач дітей. А там, вдома, лемко мав запашне сіно, сад, худобу, і Євка була завжди усміхнена, з чуттєвими ямками на щоках… Чужим чувся тут, і ще й жінка плакала ночами. «Худа, як копистка», — якось почув від сусідки з крутими боками. Гонив думками в голові і не знаходив виходу.

Євка теж мала «норму» в колгоспі, то часто діти бавили самі себе. Якось прибігла на полуднє і обімліла: пострижена Павльова голова була замальована на зелено — Мирон малював пліт і лишив решту фарби у стодолі, а Петро розмалював Павля… Нафти не вистачає на світло, а тут ще Павльову голову треба мити! Спересердя лупила то одного, то другого — гуділи на все подвір’я. Павль довго ще ходив зелений, бо за раз Євка не дала ради все змити.

Зранку іншого дня дощило, і Євка швидше прийшла з поля, ще й вереньку хопти[6] принесла для худібки. На подвір’ї стояв ґвалт. Олекса виліз на грушку, напхав повну пазуху грушок, а злізти вже не зміг. Кричав на півсела. Плакав, поки не прийшов Мирон, а всі решту стояли, як цвяшки, під грушкою головами догори і вмовляли, щоб так не ґвалтував і не страшив людей, ніби його хтось ріже. Як вже Олекса дістався ногами землі, Мирон добре ним потелепав, аж зелені грушки летіли навсібіч. Потім дав кілька лупнів у сюпу, щоб не ліз за зелепухами, бо їм тут ще тільки червінки бракувало! А ввечері помиють батьки дітям ріпаті ноженята, повкладають їх на ґудзувату піч, а самі журяться, чим нагодувати завтра ту малу жемородь.

Цього літа Євка часто пропускала колгоспну роботу, бо народився Стефаньо. Молодиці з ланки хотіли навідати Євку, а заодно подивитися, як живуть Бідили, бо і писалися вони відповідно до статків. Купили хто якусь пеленчину, хто горня цукру, хто слоїк сметани, і зацікавлено зайшли на подвір’я. Євка саме сапала грядки, низько нахиливши голову.

Жінки шмигнули до хати, ніби й не бачили господині. За кривобоким столом хлопчаки щипали вістюкувату паляницю і заїдали черешнями. Стефаньо спав у кориті на ходулях у рукаві старої куфайки. У міцно стулені очка йому весь час бренькали мухи, що сонно гуділи, хоча біля порога стояла мітла з полину. Жінки шастали очима по хаті і не мали за що зачепитися. Старший Юсько вже погнав на город повідомити мамі про гостей.

Євка зайшла — розгублена, з тугою пазухою, яку берегла для Стефаня, і з запитанням у вологих очах: з чим ви прийшли до мене? Жінки безпорадно гомоніли, ліпили слова, гладили кострубаті чубчики хлоп’ят, а Юлька, що жила коло церкви, посміхнулася:

— Не журись, Євко, най вороги наші мають журу. Мій Міхал просив твого Мирона, може, йому поможе в столярці, чула’м, же столяр добрий.

— Так, так, гміє вшитко[7], гміє, до всього майстер. О, що майстер, то майстер. Он яких маківок намайстрував!

Якась хвиля радості пройшла убогою хатиною.

Всі сміялися з нічого, заливистим сміхом, навіть Стефаньо посміхався, весело водячи круглими оченятами.

— Давайте їсти черешні, — спохватилася Євка, — зранку Мирон нарвав!

Вона метнулась по хаті, і череп’яна миска червоних черешень уже стояла на столі. А