Українська література » Сучасна проза » Осиний мед дикий - Ірина Савка

Осиний мед дикий - Ірина Савка

Читаємо онлайн Осиний мед дикий - Ірина Савка
подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки — чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.

І Миколи вже нема — її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. Їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп[8] думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість… Слава Богу, світає… Вітряно… Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.

Різдвяна ніч (феєрія)

Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів. Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах…

«А як же я? — говорила з собою Христина. — Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат — рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає… Часом лише присилає гарні шалянівки, які лоскочуть око жінкам… Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився… І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»

Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.

Тиша… Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.

— Чи йти за дідухом? — питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. — Йду! Хай буде, як у людей.

Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.

— Дай, Боже, добрий Святий вечір! — голосно собі побажала.

— Дай, Боже, здоров’я! — у відповідь почула густий чоловічий голос.

В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.

— Ви хто? — ледве видихнула. — Ви як тут?

— Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? — чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.

Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.

— Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.

Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси — чоловічий і жіночий — полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах…»

Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом…

— Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, — чоловік злегка схилив голову. — Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.

Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері. «Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».

Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.

— Аякже! Колядуйте! Вечір такий… — очі в Христини зблиснули.

І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! Їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов — з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?

— Красно як… — прошепотіла. Очі в Христини зволожено блистіли, вона була дуже гарна і щаслива та враз зойкнула. — Люди! Я ж забула розстелити дідуха!

Солома товстим шаром м’яко лягала на дощану долівку. Дмитро кинувся допомагати, і вони, як діти, квоктали, шукаючи лісові горіхи, які розсипала Христина:

— Кво-кво! Завтра Різдво!

«Чи це казка, чи це дійсність? Чи це доля прийшла розвеселити мою самотність? Чи, може, різдвяний ангел дарує мені цю ніч? Вона знакова! Бо чи було щось подібне в моєму житті? А зозуля кожного літа відраховує все більше років… — гарячково думала, дивлячись на усміхненого Дмитра. — І чи ще буде така мить?»

Сонно потріскувала свічка і обростала химерними восковими візерунками…

— Пора стелитись — вже глибока ніч, — сумно зауважила дівчина. — На дідуху будете спати?

На солому впала біла подушка і міцні чоловічі руки обняли Христину:

— В таку ніч гріх спати, в таку ніч треба колядувати і збирати зорі!

Чи це їй чується!? Ліс для Христини став раєм: чи то іскри, чи зорі запалювали її серце, чи то Дмитро, чи ялиці шептали ніжні

Відгуки про книгу Осиний мед дикий - Ірина Савка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: