Осиний мед дикий - Ірина Савка
І Миколи вже нема — її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. Їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп[8] думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість… Слава Богу, світає… Вітряно… Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.
Різдвяна ніч (феєрія)Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів. Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах…
«А як же я? — говорила з собою Христина. — Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат — рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає… Часом лише присилає гарні шалянівки, які лоскочуть око жінкам… Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився… І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»
Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.
Тиша… Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.
— Чи йти за дідухом? — питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. — Йду! Хай буде, як у людей.
Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.
— Дай, Боже, добрий Святий вечір! — голосно собі побажала.
— Дай, Боже, здоров’я! — у відповідь почула густий чоловічий голос.
В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.
— Ви хто? — ледве видихнула. — Ви як тут?
— Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? — чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.
Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.
— Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.
Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси — чоловічий і жіночий — полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах…»
Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом…
— Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, — чоловік злегка схилив голову. — Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.
Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері. «Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».
Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.
— Аякже! Колядуйте! Вечір такий… — очі в Христини зблиснули.
І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! Їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов — з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?
— Красно як… — прошепотіла. Очі в Христини зволожено блистіли, вона була дуже гарна і щаслива та враз зойкнула. — Люди! Я ж забула розстелити дідуха!
Солома товстим шаром м’яко лягала на дощану долівку. Дмитро кинувся допомагати, і вони, як діти, квоктали, шукаючи лісові горіхи, які розсипала Христина:
— Кво-кво! Завтра Різдво!
«Чи це казка, чи це дійсність? Чи це доля прийшла розвеселити мою самотність? Чи, може, різдвяний ангел дарує мені цю ніч? Вона знакова! Бо чи було щось подібне в моєму житті? А зозуля кожного літа відраховує все більше років… — гарячково думала, дивлячись на усміхненого Дмитра. — І чи ще буде така мить?»
Сонно потріскувала свічка і обростала химерними восковими візерунками…
— Пора стелитись — вже глибока ніч, — сумно зауважила дівчина. — На дідуху будете спати?
На солому впала біла подушка і міцні чоловічі руки обняли Христину:
— В таку ніч гріх спати, в таку ніч треба колядувати і збирати зорі!
Чи це їй чується!? Ліс для Христини став раєм: чи то іскри, чи зорі запалювали її серце, чи то Дмитро, чи ялиці шептали ніжні