Осиний мед дикий - Ірина Савка

Довго в селі не було Христини, чого тільки не перезубоскалили молодиці. Аж через рік на Зелені свята прийшла вона до церкви з тугеньким хлопчиком, який весь час припадав до повної маминої пазухи.

— Як називається малий? — з усміхом питали.

— Богдан, — щасливо посміхалася.

Життя її було, як тремтяча печаль. Жінка сиділа на порозі старої кузні, що стояла тут ще з часів колишнього господаря, який ковалював, а перед нею лежала купа покрученого ржавого заліза.

Смаглява до чорноти, з сивим блискучим волоссям і вузькими пальцями, міцно переплетеними один за одного у розпачливий кулак.

Сліз не було, вона видихала свій біль ривками:

— Михалку, чого тебе нема коло мене? Чого ти не був зі мною, коли закрилися очі нашого сина? Чого лишився в тому невідомому селі? Чому все звалив на мене? Чи ти знаєш, як мене називають в селі? Чорна Марина. І діти наші — Іваньо і Несторко — Чорної Марини. Чи від того, що коси мої були, як смоль, чи від долі чорної моєї…

Коли залишали рідне гніздо, Михалко був хворий, і вона везла його на возі, лежачого, з малими дітьми. Не думала, що доведеться назавжди залишити його в чужому селі. Гнала коні, як могла, питала доктора, плакала. Чоловік сумними очима дивився на дітей і на неї — знав напевне, що це остання його дорога. Сусіди розраджували: «Михалку, тримайся, скоро будемо на місці і там дамо тобі раду». Раду прийшлося давати і Марині, і Михалкові, котрий помер в якомусь селі, назву якого навіть не питала. Поховали на цвинтарі, з двох штахет зв’язали стрічками хреста… Марина, спотикаючись, притулила до себе дітей і поїхала далі. Діти мовчки сиділи на возі, а Марина правила віжками вслід за сусідами, не роздивляючись дороги.

Згодом вона довго шукала на чужому цвинтарі те місце, де залишила свого Михалка. Могилок побільшало, хреста не було, і Марина приблизно сідала біля того місця, де могла бути його могила — поговорити з чоловіком. Приїжджала на великодні свята. На рушничку залишала пасочку і писанки, розмальовані орнаментом рідного дому.

Вона ще мала багато сліз, плакала і сварилася, ніби до живого:

— Дітям раду треба дати, хата маленька, плота нема, велика кузня потребує господаря, хто мені поможе? Несторко перестрашений, вночі здригається, плаче, всіх боїться, ховається по бур’янах, трясучка його трясе. Якось все село його шукало. Знайшли на ставиську в лозах. І вроки скидали, і яйця викачували… Доктори кажуть, що нервам щось бракує. Що маю робити? Як його маю лічити?

Ніхто не відповів їй. Тужно шуміли сосни, плакали жовтим клеєм цвинтарні вишні. Продала Марина шлюбні обручки і поклала сина до шпиталю.

— Не лишай мене тут! — плакав.

Але хіба вона гірше хотіла? Половину себе лишила б. Просила, щоб слухав докторів… Чи думала, що нове горе її спіткає?.. Не треба було йому ніяких докторів. Він сам відмовився від цього світу… Гладила грудкасту могилу сина, садила чорнобривці, поливаючи слізьми.

— Ви пішли, — жебоніла, — маю лиш Іваня… Мій Іваньо…

Іваньо ріс міцний, здоровий — вся її надія і любов. Лицем був подібний до Михалка, а волосся мав чорне, як у неї. Минав час, десь глибоко вляглося Маринине горе, переплелося з любов’ю до Іваня, заховалося. Марина аж розвидніла. Приглядалася до дівчат, вибирала найкращу. Відкладала зі свого заробітку на весілля. А син сміявся:

— Та не гоніть мене від себе, ще моя наречена підростає, а я ще не відтанцював своє!

А що вже танцював…

Марина любила збоку дивитися на Іваня і бачила в ньому молодого Михалка. Гордість і радість огортали її серце, очі сміялися. «Чи бачиш, який у нас син? — подумки питалася. — Найкращий! Наймиліший!»

Хіба могла чекати такої біди, страшної, як сон? Але це був не сон. Саме розквітло літо, а він від неї йшов, йшов назавжди — високий, красивий, мовчазний, найдорожчий! Не думала, що нещастя прийде з лісу, з розкішного раю, який у спекотний день приймав блискавиці, що шугали темним небом. І блискавиця спалила не лише її Іваня, а все її життя, її надію, зчорнила лице, вибілила коси… Сама, тільки вона і стара кузня, яка не викувала їй щастя. Західне сонце червонило обрій. Шуміли похилі ясени, сумом ятрили душу Чорній Марині…

— Я давно маю для тебе ці коралі, — квапливо говорив Гриць, простягаючи Дануті круглі червоні пацьорки. — В них моя музика і моя любов. Не знаю краю, де нас розсіють, але пам’ятай: я дуже люблю тебе, я тебе шукатиму.

Дівчина тримала в жменях намисто і крізь сльози дивилася на хлопця, знала, що його скрипка співала для неї, ловила на собі його захоплені погляди, коли зустрічались ще дітьми. У них мало вирости красиве кохання…

Гриць притискав до грудей скрипку, і Данута, розкривши руки, обняла їх обох — скрипку і Гриця.

— Шукайте мене… — шепотіла, і сльози озерцями стояли в її очах.

Родина похапцем збирала дрібні пожитки. Данута кланялася стежкам і порогам, не відриваючи погляду від рідних гір. Все хотіла забрати з собою, вбирала в погляд на ціле життя.

Червоні коралі так пасували до її гарного личка, що мама радила ховати їх під легким шальком, аби не впадати в зле око… Як викорчуване дерево, важко приживалися переселенці, вирвані з рідної землі… Чуже село, інші звичаї, інша говірка, і лише місцеві високі горби, які нагадували рідні гори, були близькими їхньому серцю. Данута вдихала знайомі запахи