Осиний мед дикий - Ірина Савка

Чому вона так довго змушувала її плакати? Чому тамувала перше кохання? І де зараз та скрипка? Кому грає, і які мелодії? Сумні, чи, може, ніжну — для неї? Данута тонкими пальцями перебирала намисто, згадуючи Гриця: міцний, високий, білозубий і музика на всі гори. Любила дивитися, як він грає: скрипку тримав високо, очі прикривали густі вії, неслухняне пасмо волосся лоскотало чоло, а руки… руки, мов крила, злітали вгору, опускалися вниз, дріботіли посередині струн, добуваючи перли звуків, що розсипались горами.

Минали дні, йшов час, коралі гріли тіло, і тиха радість та надія огортали душу. Вона чекала…

Одного ранку Данута все не знаходила собі місця, якийсь невідомий тягар гнітив її, не могла зібрати докупи думок — наче десь глибоко, приглушена цим дивним страхом, хлипала від жалю скрипка. Данута мимоволі торкнулася намиста і почула, як теплі намистини горохом падають на землю. На шиї залишився тільки червоний мотузочок. «Не добре це. Поганий знак», — подумала дівчина. Стала на коліна і тремтячими пальцями збирала коралі, які червоними краплями падали в жменю. Гриць… Скрипка… Важка тривога пекла серце і розум. Що з ними? Зірвалася і побігла до своїх горбів. Сіла серед сосен. Тривожно гупало серце… Вслухалася… Сумно шуміло верховіття, скрекотало птаство, сокотав своє скерцо цвіркун, але скрипка мовчала, скільки не дослухалася Данута. Скрипка більше не грала. Вона її більше не чула.

Лише через рік дізналася, що Гриць і його скрипка замовкли назавжди. Її кохання так і не зацвіло, зів’яло у пуп’янку, без Гриця, без скрипки…

— Цьоцю, ви не виділи мого Влодка? Повкладала дітей спати, а його нема і нема. Може, знаєте, де він? Я вам дам мисочку муки, або садовини натрясу, лиш скажіть, де він? — Мариня швидко жебоніла, розкидаючи скалічені руки.

Юська наскладала мисочку пирогів, кілька яєць, кусень хліба і вклала те все до торбинки Марині, яка ходила від села до села, шукаючи свого Влодка.

Коли Мариня виходила за Влодка, то все село збіглося дивитися, як йшли до шлюбу. Була велика майстриня: ніхто так не вмів добирати кольорів до вишиття. Узори створювала сама, весільні строї вишивала та гаптувала і для себе, і для Влодка. Тому всі дівчата і молодиці хотіли бачити молоду. Музики грали з другого села. Важкі лопатисті руки так перебирали струнами, що ноги самі спиналися на пальці у всіх, хто слухав і дивився. Влодко — високий, плечистий, з чорним чубом. Мариня, як молоденька яблунька, — у вишитті, у квітах, чобітки аж порипували по нерівній сільській дорозі. Влодко гонористо і захоплено дивився на свою обраницю.

Любив її щиро, беріг родину, свою прадідівську землю, свідомий був того, що готовий віддати за них життя… Це був не сон. Не знав Влодко, чи це зрада, чи випадок. Раптова облава застала його, коли міцно спав у молодому сіні на оборозі, розкинувши руки, ніби хотів злетіти. Мариня в синьому досвітку вдивлялася в обличчя чоловіка. Важка коса лежала на його плечі — не знала й не думала, що це їхня остання зустріч і остання ніч.

Облавці з матюками зіпхнули їх, ніби снопи, з оборога і, як шуліки, накинулись на Влодка, що дав волю своїм міцним кулакам. Скрутили, зв’язали. Мариня стояла посеред сонного подвір’я, опустивши голову, в спідній сорочині, з якої соромливо випорскували молоді груди. Солдати обмацували її хтивими поглядами:

— Ади, яка краля розкішна! Ніби в молоці купана.

Її ще не били, ще не ґвалтували. Все це було потім. Покидали їх на фіру і повезли невідомо куди… Вогкі від крові стіни, крики і давкий стогін. Не знала, де діти, де Влодко? Не мала на собі найменшої вини. Били… Обірвали косу… Струпом вкрилося все тіло… Поламали пальці… Вже коли почала блудити словами і дивно посміхатися — відпустили на волю. Не пам’ятає Мариня, як добралася додому і скільки йшла…

Хати не було, стояло саме згарище. Відпорпала з попелу напівзгорілу скриню, в якій зберігала свій посаг. Розвісила по городженому плоті вишивані сорочки Влодка, свої обгорілі плахти і весільний вінок, що чудом уцілів і гойдався на плоті червоними рожами і зітлілими стрічками…

Хтось приносив нещасній горня молока, хтось гладив зболені плечі, а Мариня годинами мовчки сиділа біля своїх врятованих скарбів. Часом чекала Влодка, а часом навіть не пам’ятала, де вона, хто вона. Спала під плотами, на погариську, або йшла шукати дітей і Влодка. І так багато літ. Не одну одежину з чужого плеча зносила жінка. Чудова коса не виросла вдруге, куйовдилася сивим віялом над колись гарним чолом. Не слухалися поламані, криві пальці. Напружені очі завжди когось шукали, але не плакали, бо забули гіркоту сліз. В них не було злоби, лише світилося прохання віддати їй те, що їй належить: дітей, дім, коханого Влодка…

Давно не було Марині в селі. Де вона? Хто відповість за її долю, хто прихистить скривджену душу? Де знайде свій спокій Мариня? Які стежки і дороги заспокоять її зранене тіло? Хто відповість за все?..

Місто жило тривожним життям. Усюди панував страх. Люди дивилися здебільшого під ноги і не відразу помічали жорстоке видовище: під дверима церкви, яка була окрасою центру міста, сиділи у неприродних позах три молоді чоловіки. Вони були мертві. Закривавлені голови і неживі очі дивилися відверто на цю землю, на це синє серпневе небо. З мертвих губ у них стирчали довгі самокрутки з паперу, а на грудях висіли на мотузках вузькі таблички: «Убийцы». Енкаведисти зігнали людей з навколишніх сіл для впізнання. Їх групами привозили до церковних дверей. Люди хрестилися, низько кланялися і шепотіли тремтячими сухими губами:

— Не наші, не знаємо…