Осиний мед дикий - Ірина Савка
— Як ся гарно сміют в нашій хаті! Євко, і ти ся смієш?
Гарні ямки на жінчинім лиці аж переливалися. Стояла струнка, як дівка.
— Миронку, заспíвай нашóї — ти так ладні співаш!
Мирон подивився здивовано на жінку і тихо мовив:
— Хіба для тебе, жебись була така слічна, як зараз.
Чоловік несміливо стояв серед жіноцтва і дітей.
Шкарубкими руками обіймав голову, трохи повагався і вперше у цьому селі, яке мало стати його рідним, заспівав:
Як яси заспівам трьома голосами, єден піде верхом, а два долинами…Він не чув нікого і нічого, не бачив жінок, перед очима в нього були тільки звивисті стежини, вершки ялиць, запах гір і чистий Сян, що холодив його розгарячілу душу. Коли доспівав, запала тиша.
— Пробачте, може щось не так, — опустив голову, — згадавим своє село… — і майже пошепки додав: — Юж мі так не буде, юж мі так не буде, як мі било перше…
— Чому не буде?! — Юстина навіть окрикнула. — Он який маєток маєш! Чорняві і біляві маківки — помічники і зяті для наших доньок, коби росли здорові.
Мирон посміхнувся:
— Дяку´ю вам, жінóчки, щосьте розкинули в моїй хижі жменьку сміху. Бо лемко, як ся не сміє і не співат — то не лемко!
Нічний спогадСтара яблунька шкрябала ревматичними гілками шибу, заглядала у вікно, скаржилась, що вся замшіла, що давно ніхто не обрізав сухих гілок, що стоїть недоглянута, як і її господиня. Обидві немічні і старі…
Темна, як сам морок, довга груднева ніч… Думки… Думки… Не спиться Параньці. Морозом вистудило хату, і вона щільніше вкутується ковдрою. Але сну нема. Напевно, десь побіг заколисувати молодиць, котрі ніяк не можуть відіспатись. А вона шугає думками по знайомих натоптаних дорогах, по молодому лісі, по заквітчаному полі… Шкрябає яблунька, мовчазний свідок її життя — нагадує, що знову навіяло скрізь кучугур. І як їх розгребти старечими руками? Стежки… Дороги… Скільки їх було в її житті, і яких? Але найважчою є дорога до себе… Паранька прошкує у свою молодість, у своє дитинство, що в пам’яті постає, мовби голубе марево… Зараз їй здається, що це було не з нею.
Тільки почала червонитися сорочина, тільки випурхнули тугі горбочки на грудях, як мама сказала, що вона буде віддаватися за Миколу з сусіднього села… Мала була. З подружкою ліпили глиняні пляцки і складали на призьбі сушити, одягали шматяних ляльок. А на подвір’ї диміла тимчасова кухня: готувалися до весілля. Сумно співали молодиці, дивлячись на молоду. Коли на голову одягали вінок з барвінку з красивими стрічками, перше, що подумала: які гарні спіднички були б з тих бинд для її ляльок. Миколі теж було не набагато більше, як їй. Дивився на неї з цікавою байдужістю. Світлий кучерявий чуб, повні губи, а вона — дівча нерозквітле, молодюсіньке… Але зібрали їхні морги докупи — і господарка вийшла. Шкрябає у вікно яблунька, будить спогади…
Важкою була їхня перша шлюбна ніч. Невідомість, встид, плач, розпач і біль. Та й Микола не знав, хто вони одне для одного і для чого вони тут. Коли Параня гірко плакала, закриваючи голі ноги вереткою, то гладив безпорадно їй худеньке плече і жебонів:
— Може, я тобі щось куплю?
— Купи мені ляльку, — хлипала, — щоб з очима і білими косами…
Не пам’ятає Паранька, чи мала таку ляльку. Знає лише, що через рік народився у неї синочок. Крапелька до крапельки — Микола. А незадовго й донечка з’явилася, і теж до батька: сірі очі, світлі кучері…
Молоденька мама згодом щиро закохалася першим — світлим і терпким — коханням у свого чоловіка, в Миколу.
Як мало вона вимовляла це ім’я, як мало вишила йому сорочок! Вона тільки розквітла, тільки наповнилася жагою і ласкою, як проклята війна забрала Миколу, її справжнє єдине кохання… Паранька в темряві ловила кострубаті тіні, що танцювали разом з її думками…
Після війни він більше не прийшов, не переступив її порогу, хоч знала — живий. Забув їх, залишив розквітати, а собі знайшов іншу, може, кращу за неї, а може — не мав сили вертати? Вона не судить його, бо хтозна, як воно було?..
Коли її ровесниці шукали пари, Параня мала вже школяриків і була їм наче сестра. Прийшла молодість і до неї — ніби забуте дівоцтво. Вона пашіла радістю і красою. Спочатку несміливо, а потім сміливіше йшла на танці разом із дівчатами. Чорне хвилясте волосся і коралові губи притягали хлопців, які не обминали її очима. Журливо сміялася, жартувала, заздрила подругам, що відкрито обнімалися з коханими, а вона — ні дівчина, ні вдова. За якийсь час вирішила: будь що буде, має право на все те, що й інші.
Затоптала свою журбу, хотіла щастя. Хлопці проводжали додому, правда, аж ген поза городами. Не були її коханими, лише коханцями. Зустрічалися то на луках, то в лісі. Любили її, розкошували в її тілі, але ніхто не відважився назватися татком для її дітей. Параня стала викликом для самої себе.
На Андрія дьогтем мастили їй ворота, зривали хвіртку, а вона цвіла, сміялася і без любові брала заборонене, те, що їй не належало.
«Чи ж добре я робила?» — шукала Паранька відповіді у темряві. Химерні тіні танцювали на вікні під музику вітру, жбурляючи колючі сніжинки.
Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали