Осиний мед дикий - Ірина Савка
Ще вночі дала раду холодцю, куті, а вранці вже торохтіла біля їхнього двору бочка.
— Христос родився, господине! Кропити будемо! Ніби тиф у чоловіка. Але де він у вас взявся? Так чисто і ошатно, діти доглянуті. Пані, мийте руки, снідати будемо, а потім вже покропимо, як схочете.
На білий обрус лягали різдвяні наїдки, з’явилася чарчина чиста, як сльоза, смачні ковбаси, холодець.
— Не бійтеся, нема тут тифу. Це застуда, запевняю вас. На фермі застудився Славко, — Ганка стояла рішуча, впевнена і переконлива. Після коротких вагань частування стало сміливіше і заповзятіше. Вже всі забули про бочку, про тиф і тільки Ганці дума скиміла: як там чоловік?
— Пані Ганю, в разі чого, ми у вас були і кропили, чуєте?
— Та як же, хіба я не розумію, хіба ворог собі?
До течки доктора втиснулася ковбаса, шинка, яйця, банка меду, і бочка покотилася шукати іншого пацієнта.
Змучена Ганка втратила лік часу. Зупинився незаведений годинник, і тільки химерні тіні від грубки танцювали на стіні. В хаті зависла тінь тривоги. Зненацька на Ганку з шумом упав різдвяний дід, що стояв у куті біля ліжка, колючими колосками вдарив по обличчю. Все!!! Здавалося, тисячі колосків впилися в Ганчине тіло. Славко! Він! Вже вмер! Вже дав про себе знати! Вже прийшов! Зірвалася на рівні ноги і вибігла в ніч. Не пам’ятала, як здолала тих кілька кілометрів: чи весь час бігла, чи йшла… Примчала у сонне місто. Темними були вікна лікарні. Куди йти, кого питати? До трупарні — шугонула думка.
— Йой! Сліди є! Сліди! Боже святий, то вже його туди занесли!
Біля дверей побачила гурт циган, що кричали і плакали.
— О Баро! Баро! — ридала красиво одягнена циганка. — Нема тебе!..
Ганка ледве вловлювала уривки фраз. «Може, то не він — кажуть, якийсь Баро…» — вигулькнула примарна надія. Руки Ганці трусилися, ноги підкошувались. Аж тут старенька санітарка надійшла з відром, шморгаючи капцями.
— Скажіть, пані, тут циган повно, а крім того якогось Баро, ніхто, бува, не вмер?
— Слава Богу, більше ніхто за ніч не пішов до неба, а ти кого тут шукаєш, дитино?
Ганка бухнула на сніг і зайшлася плачем.
— Ой, та чоловіка вчора привезли, то думала, що він вже… Дід упав на мене вночі. Йой, Боже Ісусе новонароджений, прости! І дякую Тобі, що не осиротив дітей, — Ганка набирала в жмені снігу і обтирала ним лице.
— Вставай, молодице, йди зігрійся, а вранці підеш до чоловіка, — пожаліла її санітарка і провела до якогось закапелку. Ганка сіла край столу чекати ранку.
Коли зайшла в палату, Славка вже оглядав лікар. Тривожно обмацувала поглядом обличчя лікаря. В очах застигло німе запитання.
— Знаєте, нема тифу у вашого чоловіка. Ця висипка від якогось натирання, що викликало внутрішній спротив. Чим ви його натирали?
— Часником, — ледве ворушила неслухняними губами Ганка.
— Добре, що вигнало наверх. Тепер, думаю, все буде гаразд.
Славко, косячи зболеними очима, оглядав Ганку:
— Як діти?.. Як ви там? Чи вижило телятко в Красулі?
— Не хвилюйся, вже брикає, і Красуля здорова!
ЧерешніУ вікно пробивалися останні промені західного сонця, ковзали по блідому кістлявому обличчю. Густий німб сивого волосся виблискував сріблом, підкреслюючи втому очей, в яких час від часу з’являлися сльози і живий молодечий блиск.
Стефан лежав під образом Божої Матері і йому здавалося, що Вона оберігає тверезість його думки. Життя калейдоскопом прокручувалось у його свідомості. Коли Ганзя монотонно порушувала цю гармонію, Стефан хапався за палицю, що стояла біля його голови, і силувався запустити в жінку, яка навіть не відхилялася, бо знала — це лише зусилля, він ніколи й пальцем не зачепить її. В селі казали — добре вліз в Ганзину спідницю. Але це було давно, дуже давно.
Тепер усе частіше в мареві думок чи в старечих снах Стефан бачив своє єдине кохання, якого не вберіг, не захистив, не постелив йому пишних квітів, не розсипав рути-м’яти, яка так рясно росла в його саду, не натішив віршами, яких знав багато. Воно, його кохання, залишилось там — на лісничівці, розтоптане кіньми, розсипане променями русих кіс, задивлене в небо синіми очима і оголеними, прекрасними білими грудьми, які вигодували красенів-синочків. Його Явдоня, його недолюблена горличка. Все частіше він відчував її присутність і поринав у спогади.
Маревом, білою пінявою йшла вона по саду, висока, струнка, русокоса, з теплим поглядом, простягаючи руки до синів, які біжать назустріч. Міцненькі виросли, як горішки-вилущки, від батька — чорноволосі,