Осиний мед дикий - Ірина Савка

Йому снилося його дитинство: на зеленому вигоні діти зрізали великодню лозицю. Цілі оберемки пухнастих котиків несли на руках, готуючись до Вербної неділі. Юзьо був найменший серед них і мав право бути тільки ззаду. Найстарший, Гринько, почав гру в урядовців і захотів бути вчителем, щоб мати таблицю, рисік[9] і вчити дітей. Місько хтів лікувати худобу, Казьо мав бути граб'я[10], а Юзек, що стояв ззаду і крутив очкуром, раптом осмілів і рішуче вступив до гурту: «А я буду ваш цісар!» Всі здивовано дивилися на Юзя, а гарні панни вже несли йому високе крісло. Юзек заметушився, бо був у кальсонах, босий, і подумав: «Хоч би Марина чоботи забрала від порогу, бо наберуть вільготу». Аж ось гарні панянки на чорній подушці принесли корону. Вона висока і жовта. Всі дивляться, а вона з жовтої кульбаби, що поволі перетворюється на білі кульки, а ті розсипаються парашутиками. І не на чорній подушці, а на його поштарській течці, з якої висуваються газети: «Известия», «Путь коммунизма», «Ленинское знамя», і осторонь — «Радянська Україна». Потихеньку вилазять з чорної течки і ледве не падають.

Юзьо хотів підставити голову для корони, а вона в нього так болить, мало не лусне, і він ніяк не може дотягнутися до вінця. Газети ось-ось випадуть у болото, і він поривався їх рятувати. Раптом над вухом пролунало: «Союз нерушимый республик свободных, навеки сплотила…» Зарепетувало радіо вечірній гімн. Юзек зірвався: голова гуділа, ніби її давили обручем, плечі пекли від нагрітої грубки.

— Чи ти зварювала! — гукнув до жінки. — Так підкрутила того вар'ята, що ледь голова не трісла. Не могла 'ня тихо збудити?

— Та так, спиш і спиш, тілько вусами дуєш. А бараболі стали колом, молоко скоро біля грубки звурдиться, а вже ніч надворі… Добре, шо 'тя гімн збудив! То чого ти так вусами мруґав, наче вареник на сметану?

— Слухай, я знову був цісарем, як у дитинстві.

— Та хіба тільки в дитинстві? Таж я Цісарева, хіба забув? Тільки корони ніяк не видадуть нам на голови! Зачекай, іще треба пошкрябати і висушити кирзаки, бо як понесеш пошту?

— Напхай там газет — вони добре тягнуть вільгот.

Цісар звісив босі ноги, їв зимні бараболі, запиваючи квасним молоком, і думав: «Напевно, не є добре бути цісарем, бо часом корона може дуже тиснути на голову. Але цісар — то є цісар!»

«І хліб в печі, і весілля вночі, і коноплі не терті, і діти обдерті, а завтра Боже народзенє…» — так завжди приказувала сама собі Катерина, коли було багато роботи і вона не знала, з якої зачинати. І дійсно: город проситься до сапання і пізні гусята вилуплюються, і косовиця підганяє. Швиденько обігнала господарку і побігла в поле підгортати бараболю, що вже цвіла синьо-білим цвітом. У грудях знайомо поколювало, важкі перса розпирали пазуху, тому часто дивилася на гостинець, чи не видно золотої голови її найменшого — Михаська. Так було дуже часто: коли п’ятирічний Михась не дочікувався мами, то йшов шукати її в полі. Катерина сама не знала, як воно так сталося, що такий великий гайдур, який вже вміє тримати батіг і міг би пасти коні, все ще її тягне. Спочатку шкода було, бо мале, — най росте здорове, бо мамине молоко найліпше. Далі ввійшло в звичку: зручно і незатратно, та й швидко — ні палити, ні варити. В пазуху шусть руками, і от воно все є.

Встидали вже Михаська всі домашні, а Катерина і полином мастила груди, і буряком червоним, а він побокує, посопе, поопускає оченята, витре рукавцем — і далі за своє. Михасько вже не вміщався Катерині в подолку, то, коли сідала на бамбетель, швиденько прискакував і стоячи розщіпав кофтину. А то примудрився перевертати ніжками догори стілець, ніби полудрабки від воза, брав мотузку, прив’язував до ніжки, хапав батіг в руки і їхав у поле до мами.

— Ти, цицію, — встидала його баба Романиха. — Як будеш женитися, то далі будеш за собою цицьку тягати?

— Буду зенитися тіко з мамою, а вона буде коло мене.

Якось пополудню баба по бараболях рвала повіку для кози. Михасько став на межі в позі власника — штанята на одній шлейці, розставив широко ноженята — і прошепелявив:

— Ти, стара Манихо, насо дер-дер віку?

Баба ледь від сміху не впала в бараболиння.

— Ти, господаре, може, цицьки хочеш? То ходи дам, хоч пуста!

Михасько почервонів і затупав ногами:

— Твої не хоцу, сою маю!

Баба Романиха повела розмову в інший бік.

— Дивися, Михасю, зуби пішли тобі вперед, бо такий ти вже великий, а цицьку ссеш! Всі з тебе сміються, навіть цукерків не хочеш. От в зимі ходить Миколай, носить дарунки, а тобі напевне не принесе.

— А цо?

— Бо кривду мамі робиш. Думаєш, її не болить, як ти її мучиш? А Миколай приносить солодкі когутики, коники на патичку і великі помаранчі.

— Со то є параманчі?

— Такі великі жовті яблука, що сік з них сам тече. Ростуть там, де зими нема. Миколай набирає їх великий мішок, прилітає з небес і роздає чемним дітям.

— А ви їли ті яблука?

— Їла, ще як дівкою була, але смак пам’ятаю донині: пахучі, м’якенькі, солодкі і дуже смачні.

— А мозе, Миколай і мені їх принесе?

— Може, як будеш чемний.

Вони сиділи на нагрітій межі і звірялися одне одному.

— А як він буде