Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Що буде, ой людоньки! Та ми ж не крали, та то ж наша кривавиця! Та що ж ви робите! Бійтеся Бога!

— Так, — витирав спітніле чоло Плутонов. — Читай!

І підніс Янці папір: «Вызов за доносом был ложным». Янка ще не зовсім усвідомила, що то значить. Здивовано дивилася на міліціонера.

— Это я беру на себя.

— А як же той, інший, що стоїть у сінях?

— Сказал же — беру на себя.

Янка посміхалася крізь сльози, баба Каська заніміло дивилася на Плутонова. Малий Михань вичікував, коли на нього звернуть увагу, не дочекався і розплакався:

— Бабо, люляй! Ба-а-бо!

Марта бігла серед сірих валунів хмар, задихалася і вгрузала в них, важко піднімаючи ноги, наче в пухкий весняний сніг. Серце шалено калатало, зойк застрягав глибоко в грудях і ніяк не міг вирватися на волю.

Посеред хмар стелилася синя небесна стежка, якою ішли її найдорожчі Іванки. Вони мовчки посміхалися до неї, манили поглядом, а вона бігла, бігла, провалюючись у хмари, розмахувала руками… І лише стомлений крик про поміч: «Мамо!» — змусив її розплющити важкі заплакані очі. Проте думки її все ще бігли за хмарами, розгортаючи сувій минулого, що навіки вкоренилося в пам’яті, бо чи могло бути інакше?

Досвітком, коли сонце ще не випило вранішньої роси, Марта з серпом і перевеслами на плечах поспішала в поле жати пшеницю. Вона любила ці росяні ранки, коли стерня була м’якша і колосся не жалило голих рук, лише жаль було волошок та гордих маків, які витикали свої личка з вусатого лану. А коли цвіли купно, обережно обжинала їх, залишаючи на стерні польові букети. Тато сварив її за те, але Марта знала, що має на це право, бо сама була, мовби квітка: таких пишних хвилястих кіс, тонкого стану і граційної ходи не мала жодна дівчина у селі.

Коли йшла, мимоволі притягувала до себе погляди. А що вже парубки, то, мабуть, кожен плекав велику надію, що Марта кине йому бодай один свій усміх.

Сонце повертало на полуднє, і за дівчиною рівними рядами лежали тугі снопи пшениці. Волошки і маки радували око і наганяли солодкі мрії…

Давно вже Марта мала свою таємницю. Давно вже любилася з Іваном — чорночубим красенем, котрому надала право виціловувати її рум’яне личко і соковиті губи. Сама не знала, як їй вдається вберігати тайну від братів і батька, котрий все частіше нагадував, що дівка вже виросла і треба щось думати. Проте що думати, коли вона любить свого Івана, багатого на красу і розум, але без поля і достатку? Та хіба то перепона, коли є дві пари дужих і люблячих рук, які для щастя все осилять: і поля прикуплять, і худоби?

Не знала ще Марта, що доля порозкидає її пишні мрії по колючих чагарниках…

Коли вона раділа літньому дню і втішалася сонцем, в їхню хату прийшла біда: раптово померла старша сестра. Залишилися по ній дівчинка-підліток і вдівець Федір. За якийсь час батько вирішив, що поле з його господарки нікуди не відійде і треба Марту віддати за Федя. Що вже Марта просила, що вже благала, на колінах повзала — нічим не зрушила батькового серця.

— Ні! Так буде, як має бути! — стукав кулаком.

Іван не знаходив ані собі місця, ні виходу. Крадькома зустрівшись у лісі, вирішили молоді втікати світ за очі, тільки б разом.

Недільним досвітком, коли всі ще спали, натомлені працею, Марта з невеликим вузликом вийшла з хати. Вклонилася рідним порогам, просячи пробачення за свій вчинок.

Непомітно залишила село і шпарко бігла лісом, де чекав її Іван… До старості так і не розгадала Марта, як на місці зустрічі з Іваном опинилися її брати…

Цього року осінь швидко наворожила зиму, і легкі білі сніжинки застеляли землю білим обрусом. Думки Марти повільно оберталися навколо снігового танцю, а вона бачила зелений ліс, благальні Іванові очі, і відчувала пекучий свист батога, яким вгощали її брати аж до самого дому. Довгий час лежала лише на животі, бо на спині і ногах цвіли червоно-сині візерунки…

До шлюбу йшла, як царівна: струнка, пишногруда, перли дзвеніли і переливалися на шиї, наче кидали виклик долі. Тільки личко було бліде і мала байдужий погаслий погляд. Федько ж, як не чепурив свої весільні обладунки, молодшим не ставав.

Музики грали не для Марти, скрипка тільки плакала, додаючи жалю. Лише танець «молодої» був для Іванка. Перемінилася Марта, зник сум, личко засяяло весною, у вухах шумів зелений ліс. Стрічки розвівалися на вітрі, дзвеніло намисто, дріботіли підківки червоних чобіт — перед очима був Іван, а у ньому — весь світ, бодай на мить…

Завчасу народила синочка. «Нечисний»[13], — усміхалися жінки куточками губ. Всю нерозтрачену любов, усю ласку віддавала малому Іванкові — так назвала первістка, який повторив кожну рисочку свого батька. Ріс високим, вродливим, як Іван з тієї далекої юності. Не зустрічала його більше, не знала, що з ним… Федь з мовчазним розумінням ставився до Мартиної любові, бо доньки його вона не кривдила.

Не натішилася Марта своїм щастям. Війна сколихнула світ і все єство жінки. Вона криком кричала, бігала по подвір’ї і не знала, за чим. Розкриленими руками заступала сина, передчуваючи горе. Воно прийшло до неї згодом, білим трикутником і холодними словами: «Погиб при исполнении…» Одна, в багатолюдному селі, тут могила Федя, чужі онуки, людські співчуття…

Сніг сипле і сипле. «Вже стріхи білі, як моя голова, — думає Марта. — Тільки краплі червоної калини на кущі визирають з-під пухнастої снігової шапочки… Як моє намисто».

Подибала, відчинила скриню.