Осиний мед дикий - Ірина Савка
Одягла поверх нової кофтини, обмацала кожен, погладила.
— У них і піду.
Зимовим ранком, коли благословилося на світ, стара Марта відійшла у засвіти.
Пішла шукати стежки до найрідніших.
ПрезентЗима почалася на Покрову, але осінь ще не відступала, ще хлипала багнюкою, змішуючи снігову січку з дощем. Навіть собаки тулилися до дверей. Було сиро і маркотно.
Юстина грілася коло грубки, в якій горіли вогкі дрова, потріскували і сичали сирою юшкою. Переглядала свої убогі вбрання: дівочі, вишморгані часом. Треба щось латати, щось вшивати.
Не чула, як несміло рипнули двері і як перед нею стала Югася — живісінька, либонь, і помацати можна.
Жінка аж очі протерла, рвучко схопилась і десь із глибини грудей вичавила:
— Югасю, ти? Звідки? Ми вже не знали, що й думати: як у воду впала — ні листа, ні звістки. Де шукати?
Юстина кілька разів обернула сестру і з острахом запитала:
— Ти сама?
— А з ким би мала бути?
— Та…
Югася здогадалася, на що натякає сестра. Багато дівчат повернулося додому скривдженими, багато невинних діток не мають, де прихилити голови, і вдома чуються чужими.
— Юстино, що ти говориш! Та я долоні в кулак не складу, — образа стиснула груди. — Подивися на мої руки!
Юстина ніби прокинулася: перед нею стояла її молодша сестра, її Югася, навіть не скинувши обшарпаного ватника і торби, що теліпалася на плечі.
— Чи я дурна зовсім, що дурне мелю ще з порога?! Пробач, Югасю, певно, то від радості воно так виходить… Слухай, а це дійсно ти? — Юстина мовби щойно побачила сестру і, обнімаючи, приказувала: — Як добре, що ти придибала з тієї Німеччини, най вона западеться разом з її німаками, які стільки горя нам принесли! Дивися, скільки людей погинуло, скільки не вернуло додому хлопців…
— А Василь з Кривої вулиці вернув? — Югася напружено чекала відповіді.
— Живий, мама не натішиться… Тільки дуже кульгає — мав велику рану на нозі.
Югасі аж легше видихнулось, і ніби добрий дух огорнув усе її тіло. Не роздягаючись, заглядала в кожен куток хати, гладила старенький обрус на столі і дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.
— Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув… Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарканини… І ти тут біля мене, моя найдорожча.
Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.
Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.
— Консерви, справжні, з м’яса, кажуть смачні.
Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:
— Це тобі!
За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.
— Що це?
— Майточки!
Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін, рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.
— Почекай, це ще не все, — не вгавала Югася.
Шух-шух пальцями — і знову щось прозоре і летюче впало на руки.
— Обережно, не зачепи, очко побіжить.
— Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною п’яткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? — тихенько всміхнулася Юстина. — Де ти надибала таке диво?
— Та звідти все, — тамувала сум сестричка, — пані Барбара подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, — Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, — корови доїла, і оце все, що заробила.
— Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?
— Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата… Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?
— Маленька?! Та вона вже мене переросла! — всміхнулася Юстина. — Пішла до сусідів, аби розтерти на жорнах трохи кукурудзи на колотюху. А Гілько скоро буде…
За розмовами вже й ніч підступила. Зібралася родина на відпочинок. Югасі постелили разом зі Славцею, яка швидко і безтурботно заснула. А Югасі не спалося, відчуття дому повертало її в минуле, думки летіли на Криву вулицю: як там Василь, її дівоче кохання?
З тієї останньої їхньої зустрічі вона його часто згадувала. Чи пам’ятає і він її, чи не забув, як вони, тримаючись за руки, вийшли за село? Мліла червнева ніч і, ніби в серпні, сипала зорі. Югася загадувала бажання, Василь говорив, що любить її, вони обоє не знали, що їх чекає попереду, і безпечно цілувались, прислухаючись до власних сердець, що гулко билися так близько одне від одного…
Збуджена подією Юстина в ліжку тихенько розповідала Гількові про дарунок.
— Ну, то чо не вбралася — так лише говорити? — гладив тепле стегно жінки.
— Та ти що! То хіба на Великдень. От би мешти до тих панчіх купити, на високому обцасі, щоб рубчик гарно дивився…
— А як покажеш те, друге? — сміявся чоловік.