Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Іваню, ти звідки?

— Та… — мусів комусь посміхнутися, а коли Руська зробила круглі запитливі очі, посміхнувся ширше і вже знав, що за день усіх буде повідомлено про його обнову.

Стояла гаряча пора. Висипалися і вилягали сіна, потребуючи коси… Сіножать зустріла Гарного ще сплячими цвіркунами і запахом лугових квітів, які поки не розтулили пелюсток. На траві блистіли срібні коралі роси і вигравали різнобарв'ям під першими променями вранішнього сонця. Жаль було порушувати цей красивий вологий спокій, але господар прийшов виконувати свою місію. У затінок поставив глечик з водою, полуденок, скинув сорочку, перехрестився, поплював на долоні і зі словами «Боже поможи» опустив косу на перший покіс, збиваючи росяне диво. Рівно лягала трава впереміш із квітами, які так і не встигли прокинутись. Ш-ш-шух — шелестіла коса, засвідчуючи руку майстра. Небесне світило піднялося високо і припікало в спину. Приємно нили напружені руки. Напившись криничної води, Іван на повні груди вдихнув запах свіжого сіна. Ліг подрімати і подумав собі, що знову треба навідатися до доктора Шпільмана, бо трохи муляє ясна нова щека. Затим легко вийняв її з рота і поклав на сорочку коло полуденка.

Перепочивши, поклепав косу і почав свіжий покіс. Дійшовши до середини сіножаті, зауважив, що неспокійно скрекочуть сороки. Але хіба міг подумати, що ці білобокі вертихвістки заподіють йому таку прикрість? Скрекочуть — ну і хай, видно, мають якийсь свій інтерес. Вони завше були жвавими витівницями, часто його забавляли. Але коли сороки верещали вже дуже зухвало, Іван таки глянув угору, — птахи зчинили ще більший гармидер, і серед їхніх хвостів щось блиснуло жовтим блиском проти сонця. Його, наче блискавка, обпекла здогадка: мої зуби, золоті мої зуби!!!

— Людоньки, що ж це діється! — залементував на все горло.

Велика сорока вирвалася з гурту і полетіла вперед, а за нею ринулися її сусідки-скрекотухи. Іван жбурнув косу на покіс, біг, плутався у траві, розмахував руками, як тільки міг, і шамротів беззубим ротом. Якусь мить йому здалося, що сорока не втримала свою ношу і кинула в траву. Птахи хороводом весело полетіли до лісу…

Іванові було вже не до косовиці. Він ходив по траві, лазив на колінах, розгортав руками і мав надію, що десь заблистять-таки його зуби… Але вони ніби під землю провалилися. Чи полетіли разом із сороками?

Важко опустився на землю і мало не плакав. Що скаже Насті? Як покажеться в село?

Після цього випадку у кожну косовицю Іван обходив своє поле в надії, що все-таки знайдеться його згуба. Але йшли дні, минали косовиці, а Гарний усе був беззубим.

Довго жалів, що не вмів їх пошанувати і вберегти. За якийсь час, коли хліб завезли до стодоли, а на стріхи впали перші приморозки, доктор Шпільман за меншу ціну зробив Іванові залізну щеку.

— Пане Іване, то маєте вже зуби, міцні, як жорна — все перемелете, — втішав чоловіка.

Минали Янчині розбурхані літа, лишаючи по собі дзвінкі коляди. Молодість її уже під хрестами. А вона ще жива, і нащо?..

Баба Янка сиділа у високому кріслі, немов на троні. Була висока на зріст, і хтось подбав про її хворі ноги, щоб менше їх кулила. Сиділа посеред старої батьківської хати, навпроти вікна і дверей. В зимі задивлялася на людей, які снували селом, а в літі відчиняла двері і паслася погаслими очима по зеленому споришу, що обвивав одиноку стежку до її порогу.

Сиділа спокійно, великі спрацьовані руки були витягнуті вперед і спиралися на дві палиці, які стояли рівно, наче посохи, і без яких не могла додибати до електричної плитки, на якій варила собі щоденну затірку. Волосся і лице мала вибілене старістю, без скорботних зморшок. Дивилася очікувально і сполохано, при цьому нагадувала птаху, навіть царицю якихось невідомих великих крилатих істот — може, стару мудру орлицю, котра берегла своє гніздо, хоч у ньому нікого й не було. Вже все спопеліло в душі, і тільки серце стукало гулко, наче в порохнавому дуплі.

Вона не харапудилася від того, бо давно поставила Богові одне запитання-просьбу: «Забери мене, Господи, звідси, пощо так довго тримаєш на цьому світі, непотрібну?» Знала, гріх так говорити і навіть думати, але слово часом вилетить — і не втримаєш, навіть якщо воно дурне та безглузде…

Сиділа Янка і в пам’яті перебирала, коли таке Різдво було на її віку, як сьогоднішнє: земля чорна, як печаль, не застелена сніговим обрусом. Не рипить веселий сніг, навіть сумно дзеленькає вертепний дзвінок за вікном. До неї він давно не говорить… Ще відтоді, як померла її Галя — доня, що не прожила і половини її віку. Одна єдина, бо не могла більше родити — передвигалася на шахтах, перемерзла на лісоповалах. Галинка була люблена і плекана, а як беріг її Міхал — коси заплітав, навіть сорочки помагав вишивати для своєї одиначки.

Дивилася Янка у вікно, яке відкривало їй часточку сільського світу, рідного їй. Бо скільки думок і сліз посилала впродовж багатьох літ у дорогий дім до мами, до тата.

— Ангели співають, царіє вітають, чудо, чудо повідають! — бігали дітлахи під вікнами з колядою. До неї не йшли, знали, що баба Янка немічна і поки встане, то вони обгонять кілька дворів.

Колись Галинка щедро обділяла малих грішми і яблуками. Тішилася світом, чоловіком, красенем-синочком… Задивилася Янка на зелений спориш, що ледь шелестів сірою памороззю, такою, як тоді…

Коли за нею, Янкою, прийшли, вона саме збиралася колядувати, хоч москалі вже за це карали. Але в хаті, де всі свої, молоді, гріх було не заспівати, коли голос рвався виплеснути різдвяну радість. Не думала, що біда підкрадеться в такий день. Коли зайшли гарнізонці, Янка саме заплітала коси, вже була святково зібрана.

— Что, празднуешь? — запитали її.

— Так, і не тільки я! —