Осиний мед дикий - Ірина Савка

будинку називали великого пса по-різному: одні за гордий вид і добру вдачу кликали його Бароном, інші — Татком, за турботу і поважність. Він ніколи не накидався на їжу, яку приносили люди, завжди по-джентльменськи чекав, доки нею поласують його подруги. Усі троє разом грілися на сонці, гуляли вулицями, ластилися до знайомих, оберігали будинок.

А цієї зими небувалі морози замурували всі сховки, сніги засипали всі харчі. Не важко здогадатися, як велося бідним пухнастим безхатченкам. Холодно і голодно… Люди часто пускали їх до вистиглого під’їзду, підгодовували. Але що діялося в маленьких собачих серцях і які жалі слізьми викочувалися з розумних очей — про те мало хто задумувався.

Назавтра був День святого Валентина, який проповідував і об’єднував любов’ю усіх закоханих. Це свято прийшло до нас нещодавно, але вже здобуло популярність. У кіосках бракувало валентинок, а загорнуті в целофан квіти то тут, то там яскріли на морозі, адже іскорку любові несли додому не лише закохані, але й усі молоді, котрі хотіли стати добрішими і пізнати це велике почуття. Завтра вони даруватимуть шоколадні серця, питимуть каву, обніматимуться, прощатимуть. Не всі, однак, знають, що святий Валентин боровся за чисті почуття у шлюбі, в освяченій відданості, тому часто все зводять тільки до слів «кохання» і «кохати», не задумуючись про щось більше…

Світланина внучка народилася саме на День закоханих. Онуку чекали давно. Вона виросла красива, поетична і теж була закохана. І от, це миле дівчисько вже закінчило університет і невдовзі надовго щезне, а рідні знову чекатимуть і рахуватимуть дні до зустрічі…

Світлана поспішала до супермаркету, незважаючи на мороз — хотілося пригостити онуку чимось смачненьким і надивитися на неї, поки ще не поїхала. Вийшла з під’їзду — навпроти з другої вулиці біг Барон, тримаючи щось у зубах. Біг, через кілька кроків зупинявся і обережно клав свою ношу на сніг, відпочивав і біг далі. Торбина якась, подумала Світлана: хтось, певно, почастував Барона напередодні Дня закоханих. Коли пес підбіг ближче, вона стала як укопана — Барон ніс у зубах бездиханну Діну, лапи і голова якої теліпалися в різні боки. Тримав її за спину, а очима шукав для неї порятунку. Зайшовши на подвір’я, хвилю подумав і поволік її сходами вниз до підвалу, двері якого були зачинені наглухо. Пес розвернувся і поніс свою дорогу ношу до інших дверей, які теж не відчинялися. Розгублено стояв серед подвір’я, безвихідь палала в його очах. Він обережно поклав мертву Діну на замерзлу землю, і собачий розпач заклекотав у його грудях. Собака впав на передні лапи, ніби на коліна, витягнувся перед мертвою подругою і терся головою об сніг, не зачіпаючи Діни. Низькі звуки, схожі на плач, вилітали з великого тіла тварини. Піднявши голову вгору, він тужно вив, лапою обережно хотів повернути Діну, мабуть, думав, що так їй буде легше. Світлана заклякло спостерігала за цим собачим горем, якого ніколи раніше не бачила. В руках жінка тримала рештки обіду для них.

— Барончик, Татку, — покликала тихо.

Пес повільно підійшов, понуро опустивши свою велику голову. Не торкнувся до їжі, тільки з очей йому скрапували сльози і ховалися в снігу. Він скавучав, розказував на своїй собачій мові про втрату, про любов, про свою маленьку Дінку, з якою так довго жив поряд. Як образливо — така біда і саме напередодні Дня любові… Хіба в інших живих істот її не буває?

Відлуння лісу

Займався світанок. Студене ранкове повітря холодило спину під легкою сорочкою. Можна було чекати першого автобуса. Але Олесь вирішив іти пішки стежками, якими давно вже не ходив. Легка спортивна сумка висіла на плечі, не перевантажуючи руку. Коли чоловік майже збіг з горба, йому відкрилося зелене плесо збіжжя, а знайома грушка-дичка, що підросла з того часу, коли він бачив її востаннє, легенько тріпотіла, вітаючи ранок. Звично звивалося колюче пруття дикого ожинника, сміючись дрібними квітками. Все було таке миле і знайоме! І все це він проміняв на безкозирку і море… От лише дубів столітніх нема. Невже померли? Чи, може, служать кріслами для теперішніх багачів?

Олесь йшов повільно. Всотував у себе росяний спокій, милувався важким колоссям, яке, здавалося, відвертало від нього свої сизі голівки, наче образилося за те, що його так довго не було вдома. Та чи вдома? І де його дім? Там, біля моря, де в’ються галасливі чайки і кетяги винограду, налиті сонцем? Той дім уже не його. У тому домі залишилася Світлана та її новий обранець. На диво, він легко поїхав звідти, і ніби аж плечі поширшали, розпрямилися після того. І хоч щемко було на душі, зла на дружину не тримав, старався її зрозуміти. Жили добре, злагоджено, але кожне собі. Дітей не ростили, і першою не витримала Світлана, а він не заперечував.

«Олесю, слухай, як хліби співають», — вчувалися йому слова, які любила повторювати мама. Вона у нього була романтиком. І у такий досвіток сказала би саме так, Олесь не сумнівався в цьому. Задумався, тож і не чекав почути біля самого вуха голосне:

— Доброго ранку!

Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.

— Ви до села?

— Так, додому.

— І я теж.

— Студент?

— Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.

Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.

— Чий ти будеш?

— Івана Зарічного.

— Правда? Ти диви… — і вже стишено додав. — А маму твою Данусею звати?

— Данусею. Ви знаєте їх?

— Так, добре знаю. Ми і в школі, і в юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?

— Лесем.

— О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мої перегнали тебе, побігли вперед.