Осиний мед дикий - Ірина Савка

Вранці тато подивувався, чого так довго сплять гуси, і питливо глянув на Ганнусю:

— Напевно, музики їм вуха заграли, то й не хочуть вставати, — хитро блиснула очима дівчинка, — а може, цілу ніч танцювали.

— Ну, ну… — протягнув тато.

Ще буяло літо, цвіли чорнобривці, жоржини, щебетали ластівки, але осінь вже розмальовувала першою позолотою поля, на яких стояли золоті снопи, пахло обмолоченою соломою, пересохлою землею, медово виблискували вижаті стерні, які боляче, немов їжаки, кололи босі ноги. Ранком малі пастушки з цікавістю розглядали незнайому дівчинку, що теж вигнала корову на стерню.

— Чули? Буде пасти корову в Бурчаків.

Дівчинка трималася осторонь, трохи стривожена пильними поглядами незнайомих дітей. Була чорнява, міцненька, чорні очі дивилися виразно, навіть вперто, а може — захищали її сирітство, бо чи від добра хто пасе корову в чужому селі? Благенька сукенка була латана-перелатана на плечах, а спереду горбочками випиналися груденята, самі того не хотячи, і привертали увагу, коли Геня бігла стернею — смішно ворушились, нічим не спутані.

Коли завертали корови, дівчатка познайомились ближче і вже разом їли свої окрайці, закусуючи спасівками. Хлопчаки верховодили малими — змушували прислуговувати, завертати корови. Насунувши на очі кашкети, вели чоловічі розмови: хто знайшов пістолет, де ховають гранати, де ще може бути зброя, хто переплавив олово на кастет. Звичайні розмови післявоєнних дітей… Вони й грали у війну: в одному окопі наші, в іншому — німці. Але які наші — чи ті, що в криївках гинули, чи ті, що червонозорі — ніхто не уточнював. Коли дощило, діти збиралися під полукіпок, як перепелята, тулилися один до одного. Геня соромливо трималася скраю і легенька мокра сукенка прилипала до струнких ноженят. Славко крадькома спостерігав за дівчатами і відганяв незрозумілі химерні думки. Важке голодне дитинство не дозволяло йому ніжності, хоч вона вже йшла до нього десь звіддалік.

«Чого вона розхристана, чого лупає цицьками, чого блискає ногами? — грубо злився. — Чого патли розпустила, як ворожка? — тлумила і мучила думка… — Провчити, провчити її треба». Повільно зиркнув на хлоп’ят.

— Ану, хлопці, подивимося, чи росте розсада у нашої нової панни, — поважно мовив. Вмить кашкети повернулись дашками, один наскок — і хлопчаки повалили Геню на солому. Задерли спідничину.

— Росте! — утвердив Славко. — Вже засіялася!

Пореготавши трохи, хлопці розлетілися, як ті горобці. А Славко, насупившись, сидів окремо і креслив палицею невідомі знаки на землі, видираючи стерню, не дивлячись ні на кого.

Геня теж сиділа, червона від образи, і плакала. Її чорні очі випромінювали зневагу і жаль. Вибравши з розпущеного волосся вимолочені остюки і обтріпавшись, завчасу погнала корову додому.

Славко трохи переживав, щоб вона не поскаржилася Іванові Бурчаку, але після обіду знову побачив дівчинку на пасовиську. Думав, буде від них втікати, буде ховатися, але ні — Геня дивилася сміливо і вперто, чим змусила Славка відвести погляд і потупити очі. Але як?! Щоб якась драна спідничина ним керувала? «Не бувати тому!» — свербіла в голові думка, і Славко ще раз закликав своїх бешкетників подивитися, чи підросли у Гені «вусята».

Дівчинка відчула, що безсердечні хлопчиська от-от знову зроблять на неї напад. Вона стояла рівно, і кожна клітинка її юного тіла тремтіла, в очах кипіли сльози. Коли нападники з реготом наблизилися — визивно і граційно підняла подолок благенького платтячка, оголяючи стрункі ноженята і юну плоть.

Вона була така гарна в своєму гніві і безпорадності, що Славко стояв як укопаний. Він опустив свою давно нестрижену голову і розвів широко руки, зупиняючи розхристаних хлопчиськів, які тільки й чекали наказу ватажка…

З того часу Славко заслаб. Йому снилася Геня, йому хотілося погладити її коси, хотілося, щоб вона посміхалася. Він крадькома дивився, як випинаються зі старенької кофтини її груденята, шукав зустрічі з нею, а вона посміхалася і обминала його. Проходила повз, горда і недоступна. Це злило його і заворожувало. Коли випадало щастя залишитись на одинці, хлопець втрачав дар мови, дивно та вимушено посміхався і не знав, що з ним. Це була радість, і він прагнув її, боячись втратити бодай мить…

Осінь вповні заявила про себе. Відлетіли бузьки, почорніли стерні, пошерхли трави, і пастушки готувалися до школи. Славко знав, що Геня їде з села, і не знаходив собі місця. Якийсь день довго сидів під липою, чекаючи, що дівча вийде з хати, і таки дочекався.

— Геню, — зривався хлопцеві голос, — прости мене, я дурний, я маю добру науку… Чи приїдеш літом? Я маю це знати. Снишся мені ночами… Я буду тебе дуже чекати… То що мені скажеш?

Хлопець збивався і блудив словами. Стояв високий, з чистим лицем і опущеною головою. Геня мовчки розглядала його, її очі сміялися, і вона з чуттям дорослої жінки підняла руку і погладила його непокірного чуба. Славко і незчувся, як припав губами до її вузької твердої долоньки.

— Прости, — шепотів, — я тебе дуже люблю. Я чекатиму…

Перед Різдвом так крутило снігом, що всі загати стали білими, а хати мали вигляд велетенських білих вуликів у сніговому саду. Намело такі замети, що зранку годі було відчинити вхідні двері, щоб відмести сніг. Найперше з хати виходив господар, а потім діти, як горобці, виглядали з сіней, висовуючи непокриті голови.

Через день завірюха вщухла, зате подужчав мороз. Синів сніг, чоботи при ходьбі рипіли на півсела, птахи заривалися в стріхи або на льоту падали. Діти не йшли до школи, радіючи передчасним канікулам. Настуня сиділа вдома і тішилася, що книжка з арифметики захована далеко в торбині. Думала про коляди, про святкові пиріжки, дивилася на гусей,