Осиний мед дикий - Ірина Савка

свою кривдницю ніколи не забувала. При зустрічах з Михайлом шукала в його очах те, загублене, що вже не повернеш. А Михайло любив Галинку, в них підростало двоє хлопчиків. У Дарчиній родині теж народилася дівчинка з важкою вадою ніг. Сусіди позаочі говорили, що це Дарчині прокльони впали на невинну дитину. Дарка лила гіркі сльози над своїм дитям, возила по лікарях і санаторіях, але злоби своєї не відпускала, люто ненавиділа Галину. Ходила по ворожках, сушила зілля, злостилася на всю її родину. Коли вдруге носила дитя під серцем, молодиці гомоніли: хоч би Господь благословив.

Народився Андрійко. Здоровенький, з пшеничним волоссям і синіми очима. Лагідний, скромний, стрункий, як дубок. Тішилися батьки і село усміхалося: заспокоїться Дарка, втихомирить нарешті свою розгнуздану душу, пробачить Галині і очиститься. Здавалося, так і було: спокійнішою стала, не зривалася на чоловікові, ревно любила дітей і стримано усміхалася.

Михайло і Галина тішилися народженню донечки Настусі: як циганочка смаглява, з чорним волоссям, розкриленими брівками і великими чорними очима. Діти колишніх подруг росли нарізно і не зналися аж до школи. Колись, вертаючись додому, Настуся впала і розбила коліно. І тут саме нагодився Андрійко, приніс зеленої бабки, обтрусив спідничку, заспокоїв дівчинку. З того часу він завше мав Настусю на оці. Мовчки спостерігав за нею, а як ніхто не бачив — носив її портфель або вгощав грушками, що росли в їхньому садку.

Юність розкрилювалася… Квітли з нею Настуся і Андрій, і не помічали, як їхня приязність переростає у перше чисте кохання. Від природи скромний Андрійко тільки у мріях освідчувався Настусі, але спостережливі друзі знали, що він любить дівчину щиро і віддано. Бо село — це велика родина, де всі про всіх знають… Дійшли чутки про їхню любов і до Дарки. Вона гнівно сукала кулаки, чекаючи сина, і, коли той появився на порозі, затинаючись, просичала:

— То що, правду кажуть люди, ніби ти волочишся за тією чорною вороною, щоб їй добра не було?!

Хлопець остовпів:

— Мамо, не кажіть так, вона дуже гарна і хороша.

— А ще в неї мама дуже добра! — сіпалася жінка. — Знаєш, скільки добра вона мені зробила?!

Андрій насмілився заперечити:

— Але ж тато вас любить, шанує… і ми у вас є… Скільки можна ворогувати?

— Ти ще малий, щоб таке розуміти, підрости трохи! А біля цієї вив’юрки щоб я тебе більше не бачила і квит!

Знав хлопець важку вдачу своєї мами, тому хвилювався. Але сподівався, що все минеться, що заспокоїться мати, передумає. Коли молодий місяць дивився у невелику річку і вечори п’янко пахли матіолою, Андрій мріяв. У думках то відвозив свою кохану до невідомого міста, де їх ніхто не знав, то водив її зеленим лісом, як мавку, розплітав чорні коси, що пахли материнкою, і говорив чарівні слова, від яких Настуся усміхалася, то цілував її красиві очі, коли в них з’являвся сум. Він навіть вивчив дівочу ворожбу і, дивлячись на рогатий місяць, шепотів:

Місяцю молоденький, В тебе ріжок золотенький. По небу гуляєш, пару собі шукаєш. Знайди і мені…

І додумував: «Знайди мені мою Настусю, якої моя мати так не хоче, і приведи до мене назавжди…»

Як жандарм, пильнувала Дарка хлопця і чорнила невинну дівчину. Переказувала Настусі, що переламає їй худі ноги, якщо та не відступить від Андрія. Галина плакала і радила доньці навіть не дивитися у його бік. Дівоча гордість диктувала своє: чому Андрій мовчки страждає, чому не бореться за неї, чому позволяє глумитися над нею?

Минало літо, сади обважніло тримали свої плоди, пахло медом, і бузьки родинами гуртувалися в дорогу. Втративши гнучкість, сонно шелепотіли посірілі трави. Настуся від’їжджала на навчання… Вона більше не повернулася у своє село.

Поїхав з села і Андрійко. Чи приніс він комусь щастя? На мамину догоду одружився на поважній жінці. Незадовго зрівнявся на виду зі своєю обраницею. Зсутулився, крива борозна розорала його чоло і в синіх очах поселився сум. Чи забув Настусю? Ні, не зміг. Вона довго приходила у його сни. Андрій часто шукав у молодих дівчат схожих очей, чорних довгих кіс, від яких пахло би літніми вечорами, любистком і ще чимось найдорожчим, відомим тільки йому. Коли не спав сірими досвітками — завжди уявляв посмішку коханої і блиск її променистих очей. Цього йому ніхто не міг заборонити чи відняти…

Сьогодні Андрій поспішав до своєї мами, яка відібрала у нього щастя, та чи щаслива від цього була сама?

Бунт у темпі presto

У вузькому коридорі музичної школи гомоніли діти. Саме тривали вступні іспити. Маленькі абітурієнти здебільшого приходили святково вбрані, з батьками, які за них хвилювалися чи не сильніше, ніж вони самі. Кожне хотіло бачити свою дитину музично здібною. Хлопчаки частіше співали «И вновь продолжаеться бой». Дівчатка, як метелики, з бантами на голівках — «То берізка й горобина», а чорноока Вірочка, котра мала дуже хороші музичні дані, виконала козацьку баладу, чим дуже порадувала вчителів.

Уже перед обідом до тісного коридору зайшов молодий чоловік. Невисокого зросту, худорлявий, акуратно одягнутий. Молода вчителька Ліна, яка відповідала за порядок, звернула на нього увагу:

— Ви когось шукаєте?

— Ні, я ваш директор.

— Ну, знаєте! — не сподобався їй його тон. — Ми чекаємо на директора, але то напевне не ви, тож прошу не заважати. У нас ідуть відбіркові іспити, — Ліна знала собі ціну, відтак вела далі, — тому, якщо ви нікого не знайшли, покиньте, будь ласка, приміщення, тут і так тісно, ніколи робити з вами жартування…

Колектив школи — а особливо жіноча його частина