Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Чого не поділили?

— Твоя наука, — тільки й вичавила Стася.

— А чого? Раз ребьонок не хоче, то чого його заставлять? Наташкой ти її раньше звала, а тут уже Наталя! Може, їй так не нравиться.

— Не подобається не тільки їй, а й тобі теж, і в цьому ти дуже постарався. Наталю, заспокойся, давай поговоримо, правда не на твоєму боці і ти ще дуже молода…

— А ти стара і вже не красавіца, і не качай свої права! Гроші батько на хату дав. Це його житло!

В кімнаті запала тривожна тиша.

— А я? Я що, спала чи сиділа, заломивши руки? Хто доглядав вас? Хто годував, ростив?

— Бідон молока могу тобі відкупить! — червоне доньчине лице клекотало він неприязні і зневаги.

— То я вже в цій хаті не маю ні кута?

— Не знаю, де твій кут, а двері добре видно! — крикнула дочка.

Стася, ледве пересуваючи важкі ноги, зрушила з місця, мовчки витягла ще дівоцьку валізку і тремтячими руками скидала до неї свої скромні пожитки. Сергій з Наталею не зупиняли її, не затримували.

Вона йшла, залишала своє рідне село, свої вулиці, стежки, до яких так прагнула вернути. «Добре, що Василько служить і не бачив цієї дикої сцени», — думала жінка.

Хороші люди є скрізь: дали Стасі роботу, невелику комірчину, і на клаптику землі на пагорбі вона відважилася будувати нову хатину. Бо куди її син поверне? Сама інженер, сама дизайнер, сама ваговіз. Муляла плечі цегла, лускали мозолі на руках, пісок пригинав до землі, але втіха від того, що робила щось своїми руками, була подвійною. З Божою ласкою і допомогою сусідів росла її хатка. За літо виборола стіни, під осінь накрила, сама поштукатурила. А коли долівку гладила руками, то серце раділо: «Моє — ні сніг, ні дощ не впадуть на голову». Коли ж перша цівка диму з печі піднялася в небо, Стася плакала, ридала від щастя, від образи, від гордості і вдячності тим, хто не залишив її в біді. Вже й вікна привітно блистять, і квітник з улюбленими квітками квітне, і Василько біля неї… Тільки рана ятриться і болить. Не бачилася жодного разу з дочкою, чекала, дуже чекала, що та прийде і скаже: «Прости мамо, я не навмисно, так вийшло». Вона обняла б її і все б забула. І гіркі слова, і важке каміння на своїх плечах — бо ж то донька.

І зараз ота гірка звістка. Що робити? Як бути? Відколи пішла з дому, ні разу не шукав її, не навідувався, обходились обоє без неї. Щось вона недогледіла, щось пропустила. Стася готова була бігти і втішати дочку. Пішла до квітника і стала зривати темно-бордові айстри, що пахли літом і теплом — останній дарунок мужчині, який був колись її чоловіком і батьком її дітей.

— Хай Господь простить! — шепотіла. — Бо як людині без прощення…

Лапаті сніжинки тихо застеляли місто, яке раптом стало казково-романтичним. Музика, що долітала з вікон, була супроводом цьому природному диву. Красива пора! А студенти-музиканти мусять хіба крадькома милуватися витівками зими. Невдовзі сесія, і пальці мають добре відчувати етюди Черні, прелюдії Шопена, чи іскристого Моцарта.

Саме цю погоду за вікном спостерігали студенти на лекції з музичної літератури. Вплив і значення музики Моцарта… В аудиторії розквітнув сад. Тісна хатина перетворилася на блискучий палац, молодий кухар боровся за своє кохання, чарівна Марта поверталася в його мрії, полегшуючи останні муки життя.

Олександр Климентійович заворожено водив студентів лабіринтами музики Моцарта, і перша легка заметіль була радісною та зворушливою. Кожен думав про своє… мріяв… Можна… До аудиторії зайшла Люда. Засніжена, стривожена, з розтріпаним волоссям і кривою усмішкою. Викладачеві не відразу впала в око ліва рука дівчини, яка важкою гіпсовою лялькою лежала на перев’язі.

— Вибачте, — винувато опустила очі Люда.

— Що з вами?

— Руку зламала, — болісно прошепотіла.

Дівчата здивовано і співчутливо зосередилися на Люді.

— Як це сталося?

— І що буде?

— А як же програма? Академконцерт? — цокотіли, озираючись на викладача.

Всім стало шкода дівчину, тож після пари гуртом пішли до вчительки. Віра Романівна — добра душа і товариш студентів: завжди допоможе, порадить, заступиться — щиро перейнялася прикрою подією зимового дня.

— Людо, йдіть додому, не напружуйте руку і, боронь Боже, не впадіть.

— А як же сесія? — допитувалися дівчата.

— Потроху, як одужаєте, здасте програму.

— Дякую, — повеселішала Люда.

Студентські будні… Радощі, турботи, сміх, витівки і перше кохання.

— Забудемо гами й етюди, там Сашко, там Роман, то хіба нам до гам! — жартували…

Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.

Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перев’язь.

Віра Романівна не могла зосередитися на уроці — той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» — думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.

— Повторіть уважніше першу частину, — автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.

Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:

— Зайдете до мене, коли звільнитеся.

Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою,