Осиний мед дикий - Ірина Савка

Марися не чула ніг, коли вивів її у танок. Вона вся затерпла і боялася збитися з ритму. Серце так бухало, ніби хотіло вискочити з-під маминого жакета. Не вийшло розмови у першому танці, і от Іван знову схиляє перед нею голову. Боже, що говорити, коли язик ніби дерев’яний і прилип до піднебіння? Єдине, що збагнула — він хоче провести її додому і буде чекати на вулиці. Ще не знаючи, чи хоче вона цього, Марися вискочила з клубу і побачила Івана, що стояв біля вантажівки. Мов у чаду, нічого не усвідомлюючи, сіла в машину — в голові шуміло, серце стрімко лопотіло. То чи був час, щоб запримітити вуйка Стефка, котрий за цим усім спостерігав…

Зупинившись за селом біля бурякового поля, Іван ніжно взяв Марисю за руки і мовчки розглядав.

— Ти гарна… Чия ти?

— Мамина, — посміліло всміхнулася. — Батька не маю, ще вчуся в школі.

— Мале яке, — ніби пошкодував, але рук не відпустив і мовчки дивився на неї. Вона опустила погляд, який хотів його розглядати. — Підеш за мене заміж? Та й будеш велика…

— Та я… Та ти що? Та мені ще в школу… — не встигла закінчити фразу, бо кабіну сколихнув гуркіт — хтось молотив по блясі чи кулаками, чи патиком. Перекошене мамине обличчя припало до скла:

— А шляк би тя трафив, бугаю! Ти куди повіз дівча несвідоме! Та я тобі повидряпую твої баньки балухаті! — мама кричала і шарпала до себе залізні двері машини.

Марися не пам’ятає, як вискочила з вантажівки, як з плачем бігла буряковим полем, падала, путалася в бурячинні. Сором пік обличчя і нагадував про мамин гнів. Удома дівча залізло в кущ бузку і не знало, що буде далі…

Коли Марися виплакалась і трохи заспокоїлася, то почула, що біля воріт зупинилася машина — стежкою до хати йшли Іван з мамою, рівно розмовляючи.

— Тітко, я б женився хоч зараз, вона мені дуже сподобалась, я ніколи її не скривджу.

— Ти не розумієш — мала вона ще, в школу ходить. Як має бути твоя, то дочекаєшся, не скиснеш! Ні тобі, ні їй волос не сивіє. Ану, відданице, виходь, де ти там?

Марися сиділа в кущі і не дихала. На душі їй було щемко, на губах гуляла винувата усмішка. Не вийшла зі своєї схованки, аж поки не загуркотіла машина…

Мовчки шмигнула в ліжко, притиснулася до стіни і нишком спостерігала за мамою. Тетяна сиділа і довго дивилася в один бік, часом ховала обличчя у вузлуваті долоні, хитаючи розпачливо головою, переводячи погляд то на образи, то на Мариську. Потім встала і взялася спересердя товкти кулаком по бильці ліжка. Перепало і Марисі:

— Ти, холєро ясна, маєш мати на гадці, що ще мала, що треба просити Бога, щоб дав розуму і сили дати собі ради в життю. Ти думаєш, я вічна?! Колись мусиш про себе дбати сама і відповідати за себе. Що зробила для себе і для людей? Людина має мати щось святе у своєму серці і не розтринькувати того на псячі вітри…

Марися підвелася з плачем і впала лицем у мамин подолок, що пахнув землею і молоком. Зчепившись руками і з’єднавшись думками, вони плакали і хиталися в одному ритмі. Тетяні здавалося, що вона виколисує щастя для своєї одиначки, застерігаючи від лиха своїми спрацьованими руками.

Любка сьогодні мала привести свого нареченого, щоб познайомити з батьками. В хаті було затишно, пахло домашнім печивом і кавою.

Данка, як найбільший скарб, берегла свою доньку, котра виросла красунею і розумницею. Хлопець, що мав прийти до них на гостину, був міський, навчався разом з її донькою і викликав у Данки інтерес.

Аж ось на поріг влетіла радісна Любка, а з-за її спини виріс юнак.

— О Боже! — Данка остовпіла, їй перехопило подих: перед нею стояв Остап.

— Називаюся Андрій, — почула здаля, ніби мала закладені вуха. Ті ж очі, та ж постать, чорне волосся крутою хвилею… Ніби й не було тих двадцяти літ…

— Мамо, що з тобою? Ти зблідла і твердь в очах…

— Нічого, нічого, трохи втомилася, а ви пригощайтеся кавою і тістечками свіжими, що я спекла… Я піду досапаю грядку.

— Але ж ти у святковій сукні!

— То я візьму зверху фартушок… — Данка щось говорила і сама не розуміла змісту говореного. Молоді здивовано дивилися на неї. Любка не впізнавала своєї мами. Данка навпомацки зайшла до комори, сіла на мішки з зерном і обхопила голову руками. Вона не сумнівалася — це його син! Його! Але чому? Чому це має переживати її донька? Світ такий широкий, а тут перетнулися долі на такій вузькій кладці. «Цей юнак, напевно, такий, як і його батько, напевно такий…» — крутилося в голові.

— Данко, ти найкраща у світі! Не бачив таких вродливих, як ти, я люблю тебе дуже, ти одна! — він навчався на вчителя і знав багато красивих слів.

Писав їй вірші і довгі листи, а вона купалася в красивих римах і думала, що це правда, що все це для неї, і вірила. За той рік горе пронеслося над її домом чорною блискавкою. Поховала найрідніших і залишилася сама. Ні, не сама — у неї був її Остап. Хтось нашіптував, що вона, невчена сирота, не пара йому, але Данка вірила тільки Остапові і відмітала все почуте.

Одного дня, коли дощ уперто жебонів, що він надовго, а Данка сиділа й перебирала своє горе і