Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Так, маленька, бачиш, я ж тут…

— А чого твоя робота така довга?

— У дорослих так буває… Я привіз тобі нову іграшку, — і чоловік витяг із сумки плюшевого коричневого ведмедика з блискучими очима.

— Гарний, — дівчинка погладила м’якеньку спинку іграшки і з сумом додала, — а у моєї Марусі носик облупився і очко косить, вона вечорами плаче, а вночі не спить.

— Їдемо, доню, я куплю тобі цукерки — які захочеш.

— Ні, ні! — запручалася дівчинка. — Я хочу, щоб ти пішов зі мною по селі, щоби всі бачили, що у мене є татко!

Оксанка міцно тримала тата за руку і крутила головою на всі боки — була щаслива, що у неї такий гарний і дужий тато.

— Татку, я вже не байстрючка, правда? Ти у мене он який! Як шкода, що дівчатка не бачать, який ти у мене сильний і справедливий, — чомусь додала. Вона це слово часто чула від мами і знала: справедливо значить гарно.

Мала за своєю радістю не помітила, як тато нахилив голову і топче очима стежку, по якій вони йшли.

— Ой, боляче! Татку, ти мені ручку затис, твоя долоня така сильна!

— Пробач, донечко, — чоловік помовчав, а за якийсь час напружено і тихо сказав: — Хочеш, Оксанко, я познайомлю тебе з твоїм братиком?..

— Ура! У мене є братик! А мама знає про нього?

— Знає, — промовив сумно.

— А чому я не знаю, що у нас є братик? А, стривай татку, коли моя мама не має синочка і я про нього нічого не знаю, то той братик мусить мати іншу маму, інакше не буває, — розкладала по-своєму дівчинка.

— Так, маленька, у нього є інша мама, і звуть її тьотя Валя.

— Як мою шматяну ляльку…

Якийсь час вони йшли мовчки. Антон відчув, як ослабла і стала безвільною тендітна долонька в його руці. Світлі кучері доньки розсипалися по плечах, мовби маленькі дзвоники, і він мимоволі погладив її по голові.

— Не треба, татку, я вже доросла і сама можу ходити по селу, коли мама на уроках, я нічого не боюся, навіть коли мене прозивають. Жаль тільки, що той братик не в моєї мами. Я думала, він буде мене захищати. І ти мене вже не захищатимеш… — здавалося, сльози ось-ось бризнуть з її голубих оченят.

У кінці вулиці появилася Ганнуся, притискаючи до грудей стосик учнівських зошитів.

— Мамо! — Оксанка шарпнула рученя з великої чоловічої долоні і притьма побігла до жінки…

По худеньких плечиках радісно розсипалися і підстрибували кучері-дзвоники. Антон розгублено стояв посеред вулиці і не знав, як йому бути. В руці міцно затис плюшевого ведмедика, залишеного донькою..

Її розбудила тиша. Жінка розплющила очі і побачила незнайомі шпалери, чужі меблі. І тільки на столі стояла її сумка, з якою приїхала. Олена миттєво згадала, де вона, і заметушилася: коб не спізнитися, бо сьогодні ж пара — практична робота з комп’ютером.

Коли їхала на курси, колеги сміялися: як зараз у старі голови втовкмачувати науку про комп’ютер? І воно дійсно, зараз би краще подорожувати десь у білих штанях, відпочивати від прожитих літ, насолоджуватися природою, пізнавати чужі міста. Для себе теж варто було б познайомитися з сучасною технікою, знати своїх і чужих модельєрів, не комплексувати у дорогих магазинах, звідки, здається, продавці виганяють тебе очима, передбачаючи твою купівельну неспроможність. Вміти гідно себе поводити у ресторані, щоб офіціант не задумувався, який у тебе статус, і не вважав, що тебе можна обслужити абияк…

Найважче Олені було подружитися з комп’ютерною мишкою. Її огрубілі пальці стали нечутливими, і курсор бігав по всьому екрану, не потрапляючи на потрібну кнопку. Не біда, якось усе владнається, і вона таки підкорить цю непосидючу мишку, адже збирається ще довго працювати, бо онукам треба давати раду.

Похапцем запихала конспекти до сумки, коли мелодійно задзвонила мобілка…

— Бабко, ви що, на нас болт забили і не думаєте, блін, як ми тут? — прозвучало у слухавці без «добрий день», без «як ви там», «ми скучили» чи ще чогось такого. Олена слухала і не знала, що відповісти. — Та ми їсти хочемо, огірки, тіпа, переростають…

Помовчала, ковтаючи гіркий клубок, а тоді сказала:

— Добрий день, Вітальку. Ти ж одружуватися зібрався, то берися до роботи, будеш мати практику: звари їсти, вибери огірки, прибери за собою, і Андрійка до того привчай. Я мушу закінчити курси, вже не довго залишилось.

Сіла, спустошена, і тихо заплакала. Комп’ютерна мишка відійшла на другий план, бо Олена тільки й думала: де схибила, де недоглянула і чому воно все не так? Чому? Адже 21 рік вона для Віталіка була мамою і татом, дідусем і бабусею. Віталік був добрий, чемний. А після армії наче підмінили хлопця: став грубий, ледачий. Оце женитися надумав, то ще й не знати, яку невістку приведе…

Олениній доньці не пощастило. Красуня, що мала модельну зовнішність, одразу після випускного вийшла заміж. Через рік синочок народився — коли робив перші кроки, його батько дарував квіти іншій жінці, а Олена взяла онука за сина. Він кликав її то мамою, то бабусею, а їй однаково радісно було. Всюди був з нею, а вона тішилась, що хлопча здоровим росте, щебече, віршики розказує… Ліля з Італії висилала якийсь приробіток, щоб легше їм було.

І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила,