Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Що ж я буду робити? Люди, я вже не маю мами! — кричав, наче малий. Враз замовк і дивився на нерухоме розпластане тіло, і не знав, що має чинити далі. У їхньому житті вона завжди думала замість нього. Любила його, інакше, як «Ромцю», не кликала. Коли тато бив, підставляла руки. Хто зараз йому підставить руки? Хто розрадить? Сидів довго, розглядав давно небілену хату, розхитаний стіл і єдиний старий рипучий стілець, на якому сидів. У кутку колись стояла розкішна, ще дідова, вішалка з червоного дерева — десь вона тепер у чужому домі. Ванну вони здали на металобрухт. Навіть образів нема… Ромко вперше побачив, що їх нема. А малим мама вчила його молитви… він навіть не знав, чи пам’ятає її, хіба що перші слова: «Отче наш, отче наш, отче наш…» — шепотів майже безмовними губами.

Грушка росла разом із родинним достатком і малою, завжди усміхненою, Галею. Настя з Іваном для своєї одиначки нічого не шкодували. Якщо сусідські діти берегли одежину і передавали молодшим, то Галя їздила в нових сукенках на «дамці», що виблискувала чорним нікелем. Сяйливий дзвіночок дзеленчав на кожному камінчику, пишаючись, що велосипед везе таку красуню-господиню.

— Не давай нікому їздити, най собі куплять та й мають, — наказувала мама. — Як будеш добре вчитися, то купимо тобі золотий годинник.

Наука дівчинці ніяк не давалася. Скільки вона не старалася, ні математика, ні література не заповнювали її гарну голівку, тож після школи Галя навіть не наважилася кудись поступати. Настю злило, коли чула, що інші дівчата вчаться.

— Попідплачували, та й вчаться, — виносила свій вердикт, — а я не хочу платити, хоч маю чим.

І хлопців якось не цікавили Галині статки: брали бідарок таких нещасних, аж синіх, і раділи — вишивана сорочка, перкалева сукенка, рука в руці, і щастя.

Галя посміхалася, але в душі було маркотно: чому в неї не так, як в інших? Чому Олекса, яким снила, відводить погляд? Посмутніла… Відрізала коси, зробила пишну завивку і чекала. Таки дочекалася! Нагилили! Напитали, навіть села, звідки він родом, добре не знала. Сам сирота, вродливий, високий, з крижаними очима і, як виявилось, до роботи неохочий. Їв скільки влазило, спав скільки хотів, швидко освоївся і став до родинного керма: Настя в кут, Іван до хліва, сам до горівок і молодиць.

— Де ти на мою голову взялася, коросто свербляча? — чула кожного дня.

Коли носила Ромка під серцем, чоловік кричав на неї:

— Навіть і не ходи коло мене, така ряба і витрішкувата!

— Дмитрусю, так буває, коли жінки грубі дітьми, — пробувала вмовляти.

— Ти — копиця безверха і вже кращою не будеш ніколи.

Плакала мовчки, щоб не дратувати. Настя вступилася — то потрапила в лікарню з розбитою щелепою. Іван стояв перед зятем, як школяр:

— Дмитруню, добрим будь, пошануй Галю! Все, що маю, — твоє.

— Я вас усіх вишаную, — скалив зуби, — запам’ятаєте мене!

І дійсно, ніколи не забували, що він десь поряд. Зі страхом чекали ночі, не роздягалися. Галя нашвидкуруч збирала Ромка, щоб легше було втекти… І хлопчик ріс дрібним, заляканим, мав хворе серденько, але був єдиною радістю для Галі. Не мав потягу до книжок, а вона й не силувала…

Довго Галя носила і не знімала чорну хустку за татом, за мамою і за Дмитром. З’їла його злість і безперервна пиятика. Здавалося, що скінчилися всі її митарства, можна тепер спокійно сина плекати і самій мудрішати. Але взяв її у той час жаль до себе. Їй здавалося, що світ відвернувся від неї і глузує з її недолугості.

Вперше свій біль і розпач Галя спробувала втопити в чарці осіннього дощового дня, такого, як оцей. Компаній не шукала, пила сама: вихилить склянку і дає собі обіцянку, що це остання, що більше ні одної не торкнеться. Влаштувалася прибиральницею, годила всім, але один косий погляд у її бік — і зраненою птахою мчала додому, і знову за своє «заспокійливе».

Коли підріс Ромко і став худий, як бадилина, Галина все припрошувала:

— Випий півкелішка, то краще їстимеш…

Потім вони п’яними очима дивилися один на одного і не знаходили розради. Заростала бур’янами хата, смутніла грушка, струшуючи жовті плоди, яких ніхто не збирав…

Ромко худими руками обійняв голову і знову сів на рипучий стілець. Сльози набігли йому на очі, поглядом він шукав найріднішого, щоб притулитися, пригорнутися, розрадити свій жаль. І спинився на грушці, що нагинала віття від вітру, наче хотіла його погладити по пелехатій голові. Він вибіг на двір, обійняв дерево, притулився до мокрого, наче в струпах, стовбура і прошепотів:

— Мама вмерла…

Засніжена московська вулиця мерехтіла хвилями химерних неонових вогнів. Падав легкий веселий сніг, підганяючи пізніх перехожих до своїх домівок чи святкових магазинів.

Наближався Новий рік. Ніна стояла біля вікна і байдуже спостерігала, що відбувається надворі. Сонно посапували діти, нагадуючи, що в квартирі вона не сама. Вранці Сашко заявлятиме, що має тісні черевики на ковзанах, а Оксанка мовчатиме і тільки крадькома погладить мамине плече…

Колеги на роботі вже приміряли на неї нові погони і жартома називали «генеральшею», але так не сталося. Наказ про високі погони досі лежить у шухляді, не виконаний. Ніні і тепер в голові чується зловісний грюкіт замерзлого груддя, що падало в яму, де назавжди залишився Віктор. Тоді каркало чорне вороння, іскристо осипався іній, а вона, збайдужіла і задерев’яніла, думала, куди поділося щастя, до якого вона так довго йшла?..

Її домашня вулиця була бічна, вузенька, з похиленим плотом. Туди важко було заїхати вантажівкою — тією, що привозила вугілля для опалення. Отож вони з мамою спершу носили його відрами ген від початку вулиці,