Осиний мед дикий - Ірина Савка

Потім усе було, як у моторошному сні. Віктор горів вогнем — ні імениті лікарі, ні дорогі медикаменти не допомагали. Вона тримала його гарячу руку, а він дивився на неї так, мовби хотів запам’ятати назавжди, навічно…

На вулиці самотньо переливалися неонові вогні, щезли останні перехожі, спало небо, бавилися у снах діти. Ніна запалила свічку і вдивлялася в усміхнений портрет чоловіка, очі якого закохано говорили: «Ти сильна, я вірю, ти зможеш, я люблю тебе!»

Вечірні сутінки спускалися на землю, ведучи за собою снігову круговерть. Сніжинки, як літні мотилі, снували в повітрі, витанцьовували біля засвічених ліхтарів, раптово злітали вгору чи тихо, навіть сумовито, лягали на землю. Тетяна теж сумувала, сидячи сама біля вікна, без світла. Переглядала своє життя, в якому найбільше дошкуляла самотність. Давно вже одна… Діти роз’їхались, та вона й сама лише нещодавно прибилася сюди з далеких країв. Гнула хребти на чужинців, заробила грошей — на старість вистачить. Але хіба зараз — не старість? Хіба то не вона заглядає нині у вікна і гніздиться сивою памороззю у косах, гіркими борозенками на губах і тьмяністю в очах?

Тетяна часом плаче, як от зараз, у сутінках, а часом прагне розради. Придбала цуценя — швидко набридло, легко віддала в інші руки. Не втішила киця, яка була дуже мила. Жінка мріяла про теплі чоловічі долоні, які б заспокоїли, але таких не знайшлося… Задивилася на перехожих, що квапилися додому, де їх, напевне, чекали, і їй стало ще більше себе шкода. Мовчки сіла за фортепіано, і у темній кімнаті, яку освітлювали тільки відблиски вуличних ліхтарів, полилася «Місячна соната» Бетховена. Тетяна захмеліла від музики, яка рятувала її і тут, і на чужині. Тільки хотіла скерувати хід думок у мажорне русло, як раптом задзвонив телефон.

— Ало?

У слухавці прозвучав чоловічий голос з іноземним акцентом:

— Я хотель говоріть квартіра для друга.

Тетяна вже й забула, що давала оголошення про здачу квартири, яку нещодавно придбала, але, оговтавшись, сказала:

— Так, так, я зрозуміла. Квартиру я здаю, можете оглянути.

— Вибаште, могу я глянуть її тепер?

Вона погодилась, але через кілька хвилин знову пролунав дзвінок й іноземець, ще раз вибачившись, повідомив, що в нього виникли якісь проблеми і він зможе приїхати лише за годину. Жінка зиркнула на годинник. Була вже десята вечора. Отже, незнайомець буде тут об одинадцятій.

— Трохи запізно… — поморщилася, але згодилась.

Причепурилась. Глянула в дзеркало: втомлена, але гарна дама в літах.

Рівно через годину різко задзеленькав вхідний дзвінок. У дверях стояв молодий темношкірий чоловік з великими чорними очима, темінь яких ще більше підкреслювали білі білки. Модно вдягнений. З букетом червоних троянд і білим пакетом, у якому було шампанське.

— Для кого все це? Ви ж іще не бачили квартири? — ледь вимовила Тетяна.

— Для фас. Думаю, вона буте гарним, як і її господиня. І спотобаться мому другові.

Довелося Тетяні йти на кухню і гріти чай. Арні — так звали нічного гостя — був студентом медінституту. Вони сиділи навпроти і чаювали. Розмовляли здебільшого ламаною українською, калічили англійську та російську — навпереміш. Тетяна забула, скільки їй літ, і сміялася молодим сміхом. Шампанське трохи вдарило в голову, цукерки підсолоджували настрій. А троянди дивилися зверхньо — ми, мовляв, ще живі, юні і вміємо зачаровувати.

Говорили про різне. Тетяна бувала по світах, тому торкнулася теми молоді, зокрема — сучасних красунь.

— Маєш дівчину? — жінка й незчулась, як перейшла на «ти» зі своїм гостем.

— Нєту. Не любіть дівчат, які люблять только гроші і секс, — відповідав легко, переконливо.

Раптом темна вузька долоня лягла на Тетянину руку. Піднявши погляд, вона побачила каламутну хіть, яка, мов паволока, заслонила чорні очі чоловіка.

— Я любіть такіх женшін, как ти, — бульбашками викочувалися з рота слова.

— No! No! — тихо зойкнула.

В душу поволі заповзав страх і огида. Свідомість повертала її в реальність. Арні стояв у напруженому очікуванні. Раптом він рвучко притягнув жінку до себе.

— Ні, ти що?! Цього не буде!

Блідість розтікалася по Тетяниних щоках.

— Опам’ятайся, хлопче! Та ж ти мені за віком у сини годишся, і у тебе теж є матір…

Тетяна опанувала себе і голос у неї більше не зривався. Її спокійні і тверді слова прояснювали затуманений розум чоловіка, хоч ніздрі його широкого носа ще вібрували. Він зненацька розімкнув руки і опустив кудлату голову.

Було вже після опівночі, коли з Тетяниної квартири вийшов незвичайний нічний гість. Добре, що ніхто з сусідів не бачив — розмов було б аж до смерті.

Тетяна сиділа за столом. У душі було порожньо. Крізь сльози дивилася на голівки розквітлих од тепла троянд. Їй здавалося, ніби квіти регочуть чорно-червоними губами.

Погоду цього літа не можна було передбачити. Вчора не завадили б чоботи. А сьогодні — раптова спека. Сонце ніби надолужувало за ті дні, що просиділо, посварене з людьми, у сірих хмарах, тому посилало на землю пекельний жар.

Марія Іванівна йшла до суду. В цій установі їй ще ніколи не доводилося бувати. І слава Богу! А сьогодні вона — сама не знає, як до цього ставитися, — «дитина війни». В якийсь момент держава пообіцяла, образно кажучи, цукерку в позолоченій обгортці… Соромно випрошувати її в такий спосіб. Але життя примушує. Як підеш на ринок — думки линуть до кукурудзяних паляниць, які мама пекла