Осиний мед дикий - Ірина Савка

Славко довго ховався на горищі за комином. Німці, налякані наступом червоної армії, здавалося, дуже квапилися покинути село. І раптом — облава. Велика сіра машина, конвой і невідомість, що розтягнулася на два роки. Софійка вже робила перші кроки, коли на подвір’я зайшов чужий чоловік. Боже! Вісточка від Славка! Але чому, чому і як — радянський полон?

— Молодице, — озвався незнайомець, — хочете мати його живого — збирайте гроші, крам і харчі. От бачите, моя жінка поспішила, і я тут.

Тривожною була ніч. Обнімала дітей і все уявляла, як має зробити так, щоб швидше чоловік був удома. Гроші, їх треба багато… А де взяти? На ранок оббігала родину, знайомих, позичала, купувала, гарячкувала. Найбільше сумувала Софійка, яку годувала грудьми, але мусила залишити на рідних. Разом з Цицьорихою, син якої теж був з її чоловіком, рушили в дорогу. Воза споряджав старий Цицьора — інвалід, який мав ногу, мов ту велику дерев’яну масничку. Вона в нього не згиналася, а лежала на возі, як старезна гармата. В’язанка сіна — і дві молодиці вже на дорозі у невідомість.

Стояла смертельна липнева спека, все пражилося, навіть птахи поховалися, шукаючи прохолоди. Обидві жінки мучилися немилосердно, але мали і свою втіху… Катерина й сама не знала, як їй вдалося так швидко віднайти цей рідкісний чорний хром на дві пари чобіт. Дякувати Зозулисі, що виручила! Сало вона обложила кропивою, гроші заховала в торбині на грудях — якщо хтось і схоче забрати, то хіба з її життям.

Обминаючи людні дороги, мандрівники надвечір добралися до Дністра, який, здавалося, дрімав, а його плесо виколисувало голубу глибінь. Жінки сполохано оглядалися, коней відвели в кущі, дали їм сухого оброку і, слухаючи старого Цицьору, притихли над берегом, не видаючи своєї присутності. Отак, прислухаючись, пересиділи ніч, яка пріла липневою задухою. Досвіток швидко з’їдав річковий туман, оголяючи рівну, спокійну гладь води. Як же добратися на другий берег? Міст здіймав угору чорні покручені поручні і давно зірвані мостини. Де брід? І як його перейти? Боялися самі себе, не кажучи вже про чужих. І кого спитаєш? Старий Цицьора як бувалий чоловік, що воював ще за Австрії, відважився на переправу. Коні боязко зайшли в ріку. Заціпенівши внутрішньо, жінки трималися за полудрабок і палаючими очима поглинали другий берег, до якого йшли, чи то пак їхали, по воді. Втупившись очима у далекий горизонт, люди й не помітили, як коні намочили розгарячілі черева, а віз розхитався. Раптом коні провалилися у несподівану яму. І тільки стригли вухами з води, яка стала грізною і непоступливою. Віз понесло вбік, мовби підбитого птаха. Якась невідома сила змусила Катерину перебороти страх. Жінка ногами вперлася в драбини воза і розпачливо заволала до неба, мало не на цілий світ:

— Господи, люди, рятуйте! У мене таке маленьке дитя вдома! Поможи, Мати Божа, не дай згинути, не дай осиротити!

Цицьориха сиділа на возі, як прицвяхована, хоч в’язанка сіна, на якій умостилися були жінки, вже плила Дністром. Ще мить і все закінчиться, і ніхто не знатиме, де вони поділися…

Раптом на тому березі, до якого так прагнули, з’явився чоловік у білій одежі.

— Гайта, гайта! — закричав він. — Гайта бери, чуєш! Сміливіше!

Старий Цицьора ніби пробудився — шарпнув віжкам так, аж важка крива нога стала сторч. Коні здибилися і метнулися праворуч. Вода з шумом стікала з драбин, відкриваючи стругане дерево, що світило жовтими ребрами. Катерина дивилася на чоловіка на іншому березі і їй ввижалося, що то ангел у білих ризах проклав їм дорогу до порятунку…

Діставшись до твердої землі, жінки впали на коліна, здійнявши руки до неба. Старий Цицьора зняв капелюха і молився стоячи, злегка налягаючи на свою дерев’яну культю і витягнувши вперед мокру голову. Час од часу всі вигукували:

— Мати Божа, Господи, ангелику мій!

Де подівся той чоловік, що їх врятував? Ніби розтанув, ніби й не було його. Шукали, щоб подякувати… Усім трьом трусилися тіла — від колючої води чи від страху. Жінки викручували мокрий одяг і плакали ревно та щиро.

— Господи, дякуємо за ласку, за порятунок! — повторювали раз у раз.

Багато з того часу води виніс синій Дністер. Можливо, його зелені береги пам’ятають цю давню пригоду і двох жінок, двох матерів, їхню щиру молитву і рятівного ангела…

На робочому столі онуки посміхаються звичні добрі бабусині очі, в яких світиться пересторога і любов. Очі ангела.

Села Вербівку і Лозову роз’єднувало море ранньої отави. А єднала їх річка, яка звивисто, наче пуповина, пульсувала в материнськім лоні землі. Похилі верби роками дитинно всміхалися лагідному плинові води. Жовті лугові квіти поцяткували зелений килим, і ними тішилися обидва села. Коли грали весілля у Лозовій, вербівчани відгадували, з якого двору чути музику. Єдналися родини, підростали діти…

Нестор Гірняк з Вербівки давно мав піднесений настрій, у думках колисав сина, різьбив колиску, витісував свищики. Любив своїх дівчаток. Але сином снив. І, відколи дізнався, що Юлька при надії, тішився думкою, що народиться саме син, і не інакше. Вже уявляв, як косу з ним клепатиме, читатиме книжки. Юлька спиняла, щоб не забігав наперед, — скільки ще до тої коси! Але хіба радіти заборониш?

А празник у Лозовій був продовженням радості. Вуйко Гілько і вуйна Настя — світлі люди, від них випромінювалося особливе тепло — запросили в гості. Настя — чорнява, з карими очима, на всю округу варилиха[18]. А Гілько — то повний колодязь сміху і пісень: