Осиний мед дикий - Ірина Савка

Перед очима Марти постала давня картина. Вона ще дитина. Посеред їхньої хати стоїть жінка, яка з плачем благає простити її синові. «Людоньки, він не хотів вас кривдити, діти у нього малі, — складала безвольні руки. — Простіть йому!» «А у нього, — кивнула баба Гандзя на Нестора, — хто? Песята? Та навіть песят добра людина шкодує…» Жінка вичікувально дивилась на Мартиного батька. Вона — згорблена маленька постать — ладна була впасти на коліна перед тим скаліченим чоловіком. «Господь простить», — ледве розтулив розбиті губи Нестор.

У кольоровому жовтні багряніли кленові листки, цвіли жоржини, по-літньому пишалися троянди, очікуючи похвальби своїй красі. На міській площі гучно гриміла маршова музика, нагадуючи минулі радянські свята. «Виговський! Виговський!» — завчено волав натовп уже за новітнім сценарієм. Це була агітація під час чергових виборів до парламенту. Здавалося, що всі вірять тому невідомому Виговському, хоч ніхто з цих людей і в очі його не бачив. Може, прізвище так вплинуло, а може — просто хочуть переконати себе повірити в бажане.

«Зі святими упокой його, Христе. Вічная пам’ять!» — лунало зовсім поряд, за кілька метрів од політичного зібрання. Він був, його пам’ятають, його голос міг стати окрасою найвідоміших світових сцен. Співак лежав у труні на тлі цієї жовтневої палітри, перед під’їздом багатоповерхівки, оточений живими, які віддавали йому останню шану. «Виговський! Виговський! Наш депутат!» — волали мітингувальники. «Ми будемо його пам’ятати… Його „Вірую“ звучить як істинний символ, як надія», — казав священик, майже пошепки. Неймовірне переплетення життя і смерті… Нічого не вдієш, така реальність!

До місця останнього спочинку Богдана повезли околицями, щоб не сполохати натовп, який ще вигукував: «Виговський! Виговський! Наш депутат!»

Життя тривало. Спогади повертали у той зимовий вечір, коли мороз скрипів під ногами, аж ніби викрешував срібні іскри. Вже не чути було коляд, але у містечку ще витав різдвяний настрій. У холодні вікна місцевого храму культури билася вже інша пісня, «Їхав, обіцяв повернутись, прийти, ти…» — срібно звучали жіночі голоси. «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг… — могутній баритон Богдана розтоплював морозяні квіти на шибках і утверджував життя. — Де там ще ця ніч…»

Обшарпана дітлахами міська ялинка ще красувалася вгорі великими ліхтарями та тремтливим блискучим дощиком, який теж мовби змерз од холоднечі. Молоді аматори пісенної творчості розходилися по домівках. Тупотіли ногами, штовхалися, щоб зігрітися. Неопалений зал і сцена храму мистецтв нагадували замок із казки Андерсена. Богдан негнучкими пальцями ледве зачинив замок і приєднався до веселого гурту. Серед жіночого сокотіння прозвучало м’яко і по-особливому, як умів сказати тільки він:

— Дівки, я привіз із дому пляцки. Може, зайдете?

— О! Пляцки! А чай буде?

— Як закип’ятите воду, то буде! — басував Богдан.

— Прийдемо-прийдемо, вже летимо. Дверей не зачиняй! — гукали вслід. — Ми вже йдемо!

Танька прийшла в новій шубі, то спершу її розпитували, де дістала, скільки коштує і де подібне купити таким, як вони. Потім Зірка ділилася своїми клопотами — сесія на носі, малий хворіє, Людка в бабці, але хоче до мами.

— Слухайте, а пляцки! — спохопилася Ірка.

— То йдемо, чи як?

— Може, пізно вже, незручно?

— А може й ні, може, ще не спить… Зараз розрухаємо. Солоденького ой як хочеться!

Молодиці сміялися і бігцем піднімалися сходами. Зайшли до маленької темної кухні, далі, ген у кімнаті, мерехтіло якесь невиразне світло, наче лампу притягли до підлоги. Гості потрапили в бункер, де на залізному ліжку вже умостився спати господар. Не дочекався. Враз усі три жінки замовкли. Тамуючи сміх і подив, дивилися на кумедну сцену: Богдан лежав під периною, яка випиналася великим білим горбом. На голові мав шапку-вушанку, зав’язану під бородою, що підкреслювала його козацькі вуса, вкриті легкою памороззю. Між бильцями ліжка був протягнутий провід з великою електричною лампочкою, що яскраво світила, додаючи тепла перині. Розплющивши одне око, бо друге, здається, вже спало, Богдан пробурмотів:

— Там, на столі.

І дійсно, на столі замерзлою гіркою лежали апетитні тістечка та перекладанці, спечені Богдановою мамою.

— А чай?

— Вода на кухні. Поставте на електроплитку…

Зоряна метнулася до відра, коли плитка посміхнулася теплим вогником. Хотіла зачерпнути води, але залізний кухоль аж брязнув, наткнувшись на брилу льоду у відрі.

— Чоловіче, чи ти здурів? Чи знаєш, яка тут студінь? Вода замерзла, який тут чай!

— Дівки, не галасуйте! Ви ж бачите — сплю і гріюся… Не задубію… Завтра репетиція, не забудете прийти? — вже крізь сон пролепетав, бо й друге око теж просилося на спочинок.

— Женитися тобі треба, парубче. Дивись, до чого себе довів! Ще закоцюбнеш до ранку, а ми не знаємо, як тобі зарадити.

— Гм… Зарадити хочете? — приязно посміхнувся у засніжені вуса.

— Може, розпалити маєш чим, Бодьку? — охали жінки.

Той тільки відмахнувся ліниво.

— Хату не зачиняйте! — гукнув їм, коли були вже у дверях.

На ранок найперше задзвонили в будинок культури:

— Богдана Степановича можна?

— Десь вийшов.

— Ой, слава Богу! Живий, вижив значить…

Пахла осінь. Усюди було повно квітів, а він пішов, тихо й без попередження… Мимоволі з пам’яті виринули слова далекої пісні, заспіваної його дивовижним голосом: «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг…»

«Христос воскрес. Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть поправ. О Боже!» Ці слова були останніми в його житті. Голова