Осиний мед дикий - Ірина Савка
Селом повзли різні чутки. Хлопці обходили Зосю далекими стежками, і задівувалася вона — одинока, крадькома роздаючи ласки не своєму чоловікові. Через рік перед Трійцею народила сина. Сама мама, сама й тато була маляті. Отак і перебивалися Катруся, Данило і Зося, несучи один на трьох тягар. Діти росли, матері не шукали в них спільних рис, бо знали, чиї вони — в обох синів були Данилові очі…
І зараз на полі Катруся захотіла весілля, якого в неї ніколи не було. Молодиці розвеселилися. Покидали сапи і почали збирати польове зілля: маки, блавати, материнку і розкішну кропивицю, що саме цвіла жовтими баськами. Потім розплели Катерині косу, поклали на голову пишний вінок. Колоссям прикрасили кофтину, з біленької хустки зробили вельон. І стояла Катруся як польова царівна серед зеленого моря і червоного квіту маків. Жінки, ніби малі діти, втішалися грою: співали, дружки кланялися, чекаючи на дружбів та молодого. На межі облаштували весільний стіл — Катруся посередині, дружки з боків. Лише нареченого бракувало… Аж тут розлого полинуло над полем:
Благослови, мати, До вінця доньку дати. Благослови в полі, Не шкодуй їй щастя й долі…Шуміли жита, погоджуючись із тим, що чули та бачили. Катрусині очі волого блищали. Ніхто не сміявся, не кепкував з неї, всі щиро вітали цю терпеливицю, котра так палко хотіла щастя. Святкували дивне весілля і не помітили, як землю скропили перші великі краплі літнього дощу. Розганяючи кучеряві хмарини, враз визирнуло сонце. І, як прадавня обітниця добра і щастя, поле опоясала веселка. Жінки обіймалися і єдналися, омиті небесною водою і зігріті життєдайним сонцем.
З вінком на голові й сапою за плечима зайшла Катруся на своє подвір’я. Данило бавився з сином і з подивом сказав:
— Яка ти гарна!
— Яка ж? — з усміхом допитувалася Катруся.
— Як молода на весіллі…
НерозгаданеА музика грала, забивала вуха синтезованим бубном, і роки, які лягли на плечі, не хотіли терпіти того бухкання, що децибелами відлунювало в грудях. У нас було інше, думала. Нам співала справжня скрипка, цимбали тривожили душу, а бубен нагадував, що ми молоді, що душа в гармонії з тілом. У цього покоління, напевно, те ж саме відчуття, бо он як витанцьовують. Тіла вигинаються в ритм, руки над головою виписують химери, ноги дриґають, як заведені — це їхнє. Стриманість їм не властива. Але ж весілля, радість! Розмаїті вбрання, розкішні наїдки, розпашілі тіла. За вікнами ресторану — зелена трава, острівці недозрілого кмину, повітря, напоєне ароматом скошеного сіна, синь неба. Ландшафт такий, який під силу було створити тільки Господу.
Маленька столітня церковця ховалася в старезних липах і густих травах. Входом до неї — низенька брама, що примушує вклонитися навіть невисокого. Старе зчорніле дерево, не зранене жодним цвяхом, оберігало молитву багатьох поколінь. Лише міський житель вміє бачити цю незайману красу, вона повертає його в минуле, до колиски його юності.
Надія сиділа на посивілих од віку колодах перед рестораном і милувалася кущами пахучого кмину. Такий ріс колись на їхньому подвір’ї. Її вже не тривожив штучний бубен. Думками вона полинула до весни свого життя…
У їхній школі з’явився новий учень. Чорнявий юнак з упертими карими очима. Тримався трохи відсторонено, не приставав до гуртів, вчився добре. В душу йому ніхто не ліз. Кажуть, мама його вже довго сиділа в тюрмі, а виховувала його тітка. Скромно одягнений, увічливий і сам по собі. Так і звикли до нього. Наді не бракувало уваги ровесників. І коли на перерві малий школярик вручив їй грубий конверт, довго з подивом крутила його в руках. Перші слова примусили почервоніти. Невідомий присвячував їй такі рядки, яких не читала навіть у книжках. Дочитуючи до кінця написане, була вражена: новий юнак, незнайомий, неговіркий, написав для неї цілий поетичний твір і пропонує їй свою дружбу. Вихована на кіно і літературі свого часу, Надя запротестувала. Та як він сміє! Та хто він такий і що собі дозволяє!
Листи приходили щодня. А відповіді — жодної. І коли Олег насмілився нарешті сам вручити їй чергове послання, розірвала його навпіл. «Не пиши більше і не свердли мене своїми чорними очима!»
Більше листів не було. Олег уникав її. А з часом все забулося і вивітрилося з молодої дівочої голови. Студентство, нові знайомства, і лише одна несподівана зустріч. Він — ще у солдатській шинелі, вона — безтурботна, гарна. Олег був знічений, неговіркий. Вона уникала його погляду. В безпредметній розмові ще вчувалася образа. Хлопець вже по-дорослому ділився радістю: мама повернулася із заслання. За розмовою швидко закінчилася їхня спільна стежка, з якої пішли різними дорогами. І сьогодні, блукаючи цим зеленим селом, милуючись старовинною церквою, огорненою травами, згадала — це його село. Поважній нині пані Надії стало цікаво: як поживає той юнак з її далекої юності? На якусь мить відчула себе тією капризною дівчинкою, що так безсердечно повелася з хлопцем. Цікавість узяла гору, і в першої ж жінки, котра йшла стежкою, Надія запитала:
— Вибачте, будь ласка, чи знаєте Ковалишина Олега?
— Звичайно, — приязно всміхнулася жінка. — Це наш колишній директор школи.
— Чому колишній?
— Та вже на пенсію пішов.
(«Люди, теж мені дівка — з пенсійним скрипом», — думала про себе.)
— А хто