Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Ясю, ти ж знаєш, — вона того варта.

— Та так… Певно, маєте рацію…

Літо танцювало свій шалений танець: сипало квітами й зеленню, сіяло срібні роси, дарувало запашні ночі, сердито метало блискавиці, вергало громами, пестило сонцем і прохолодою.

Того дня полуднева гроза почалася геть несподівано. Кого застала в селі — всі притьма поховалися в хатах. Кого в дорозі — шукали прихистку під деревом чи стріхою. До розкішної акації, що хилила додолу свої заквітчані віти, наче опускала білу завісу, бігло двоє: юнак і дівчина. Пасмуги теплого дощу шмагали їх. Легеньке платтячко прилипло до дівочого тіла, окреслюючи струнку фігуру та високі груди. З пишних кіс стікала вода. Дівчина першою притулилася спиною до шорсткого стовбура і засміялася. Юнак щойно добігав, підставляючи непокриту голову рясному дощу. Чорні кучері обліпили чоло, виразні очі й красиве обличчя теж усміхалися. Він теж обійняв плечима стовбур акації і рвучко дихав, а його празникові штани наскрізь перемокли й нагадували обвислі мішки. «Напевне, вона нетутешня, — міркував собі хлопець, який був відомим сільським красенем і за яким сохла не одна дівчина. — Але ж гарна яка!» І йому вперше в житті забракло слів: не знав, як розпочати розмову…

— Шкода, дощ, здається, вже вщухає, — ледве витиснув із себе.

— Вам іще хочеться дощу? — засміялася у відповідь.

— Хочеться! Хочеться знати, хто ви і як вас зовуть?

— Я — фельдшер, і звати мене Ніна.

— А я — Євген, майбутній учитель. На канікулах зараз.

На обрії з’явилося різнобарвне коромисло веселки. Юнак і дівчина йшли грузькою дорогою, обабіч якої хилилося від вологи зелене колосся. Сіро-зелені маки кивали голівками, гублячи пелюстки, сині блавати гордо дивилися в небо і ніби благословляли молоде кохання. А воно прийшло несподівано, саме в розпал літньої грози під запашною акацією, коли вишня вода омивала юні постаті.

Сільські дівчата швидко оговталися після втрати першого парубка: надто гордою була його обраниця…

Євген постійно дарував Ніні квіти. Коли був удома, зрізав городні. Та найчастіше брав кохану за руку, вів до лісу чи в поле і обсипав оберемками пахучих польових дарів. Ніна просила:

— Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити, насолоджуватися життям.

— Добре, — згоджувався, — я плестиму тобі барвінкові вінки!

Дивно було дивитися, як юнак плете вінок, як вкраплює в нього лісові дзвіночки.

— Я дарую тобі цю прикрасу на знак вічної любові, в яку вплетено моє і твоє серце, — мовив чи то жартома, чи серйозно, проте урочисто.

— А я приймаю твій дар, — відповіла тихо і задумливо.

Терпко пахло материнкою і ялівцем, що розлого кущився на пагорбі. Сюрчав свою літню мелодію засоромлений цвіркун, що мимоволі став свідком обітниці кохання.

Літо дотанцьовувало свій танок. Сипало холодну блискучу росу, прикрашало першим золотом поля, кликало птиць у вирій. Лісові дзвіночки віддзвонювали останні акорди…

За селом біля акації стояло двоє — Ніна та Євген. Він повертався на навчання, вона його проводжала.

— Як хутко минуло літо… — мовила сумовито. — Я буду тебе чекати. Чи пам’ятаєш ти цей вінок? — вона вийняла з сумки ледь прим’яте барвінкове плетиво. — Тут вплетені наші серця… Чи пам’ятаєш? Лісові дзвіночки видзвонювали нам: «Люблю, люблю, люблю!»

Євген посміхнувся:

— Я все пам’ятаю: і грозу, і твоє мокре волосся, і наші росяні ранки, і цю акацію, і літо… наше літо.

Жіноча ланка проривала буряки під лісом. Робота була марудна. До села далеко, а тривожне сіре небо обіцяло грозу. Розімлілі, з обважнілими руками, жінки ліниво перегукувалися, щоб якось перебути день до вечора.

— Щось весіль у нас нема. Казали, Петро старостів шле до Юльки Горецької — але тихо, не чуть нічого — може, кинув її? І Маланка не віддається, хоча давно вже на порі.

— А справте мені весілля, — впівголоса обізвалася Катруся.

— Чи ти дурна, Катерино?! То яке має бути весіллє?

— А тут, просто в полі. Сплетіть мені вінок з кропиви й лопуха, а веренька буде за вельон. Дружок серед вас навибираю, співати весільних усі вмієте… Бо іншого в мене не буде, я його не заслужила: мама вигнала з дому, сестри відреклися. А я дуже хотіла весілля. Гарної сукенки, віночка з мирту, музик… — говорила якось байдуже, але з великою внутрішньою напругою. — То зробіть, як я хочу, будьте такі добрі.

Молодиці здивовано сперлися на сапи і не знали, чи це жарт, чи, може, справді таке бажання дивакувате…

Він був переселенцем з гірського краю. Гори виростили його високим, плечистим, з вільним поглядом і мовчазною вдачею, бо у своїй мовчанці чувся незалежним. Гірські вітри виспівали йому нелегку долю. Приїхав у село з дівчиною, якій обіцяв вінець. Зося мала на нього надію, вже збирала посаг, але Данило побачив Катрусю — невеличку, зграбну, з великими очима, в яких він потонув з головою. Брехав сам собі, тішив себе, що якось воно буде, і морочив голови двом гарним дівчатам. Зося — швидка, гостра на язик — з криком і плачем відвойовувала своє право. Катруся — тиха й лагідна, мов літній вечір, — мовчки корилася долі. Забувала про все і тулилася до широких Данилових плечей. Коли завагітніла, хлопець не відмовився від неї, але й шлюбу не запропонував. Катруся покинула свій дім і пішла до нього. Жили разом, будували спільну хату, народили синочка. Гарний міцненький хлопчик єднав їх, шукав лагідних татових рук і маминого усміху. Данило любив Катрусю і