Осиний мед дикий - Ірина Савка

Оксана любила людей і життя, хоч внутрішня скутість заважала їй розкрити себе справжню. Вона прагнула водити гаївки, але ніколи не ставала в коло — боялася здатися журавлем із підбитим крилом. «Сплечена», — казали про дівчину люди, шкодуючи її. Вона рідко ходила на музúки, і завжди стояла десь у куточку, прикриваючи довгим кінцем хустки скалічене плече. Хлопці якщо й запрошували її до танцю, то лише з жалощів. Щирих подруг Оксана не мала, свій біль тамувала в собі… Тільки коли була сама вдома, розплітала розкішне волосся, що важкими хвилями вкривало спину. Сяючі очі зазирали до дзеркала — звідти на неї дивилася чарівна дівчина з лагідною усмішкою і терпким смутком, який проступав у синяві очей. «Гарна я! Гарна! І матиму гарну долю», — думала тоді Оксана, випростувалася, заплітала косу і була, як усі, — молода і красива.

І доля таки знайшла її! Високий і стрункий Богдан не помічав її вади, не слухав людей. Бачив лише віддані очі, чув тихий голос і намагався ласкою та добрим словом розігнати затаєний сум. Для Оксани мовби небо відкрилося. У господі в них було, наче у раю. Хата стояла закосичена дивними квітами. Ось уже й синочок знайшовся… І всюди Оксана встигала — робота у руках їй аж горіла.

На весілля до сусідів зібралися ще звечора. Оксана випрасувала чоловікові сорочку, а собі — плаття. Вранці обоє святково вдяглися. Вона закрутила свою чудову косу пишним кошиком і не ховала її під хустку — вірила, що Богданові так до вподоби.

Прийшли веселі, зичили молодим добра, перегукувалися зі знайомими — як звикле на весіллі. Заграли музúки. Оксана чекала, що чоловік поведе її до танцю — він у неї такий гарний, і сорочка дуже йому пасує! Вже й руку зібралася простягнути, аж… Богдан відірвався від неї, подався до гурту дівчат і першим вивів у коло Наталю — струнку, як тополька, певну своєї вроди. Вони так чудово танцювали, що ніхто з гостей навіть не наважився до них приєднатися. Богдан забув про Оксану, забув, де він. Дівчина, мов лоза, обвила його плече. Танцювали, наче зачаровані… Вже й молодиці переглядатися почали, а музики все затягували танець. Богдан невідривно дивився на Наталю, ніби вперше бачив таке диво…

Оксана стояла ні в сих ні в тих. Важка коса тиснула на голову, руки шукали опори. Враз наринув на неї давній дівочий біль, що втілився в одному жалкому слові — сплечена. Вона відступила вбік, не знайшла сили посміхнутися і забрати свого чоловіка від тієї молодої досконалості. Присоромлена, помчала тоненькою стежинкою додому. Впала на ліжко і зайшлася ревним плачем. Біль краяв груди. Оксана крадькома дивилася у вікно: чи не доганяє її Богдан?.. За вікном цвіли її квіти… Біль не вщухав… Оксана мовчки підійшла до креденса і з карафки налила склянку горілки. Пила маленькими ковтками, ніби цідила своє горе, що нагнало її в мить чужої радості.

З того часу не вірила чоловікові, стала замкнутою і сукала думки, як нитку на веретено: «Я йому не пара, то навіщо тримаю його біля себе… А синочок же як?..» Все переплуталося їй в голові. Єдине, що рятувало — чарка, яка застеляла світ сивим маревом, притупляла біль. Оксана не дорікала чоловікові, не чула його пояснень і запевнень, що любить її, що синочок у них росте, що квіти в’януть під вікном без її турботливих рук. Ховалася в кукурудзі, пила, і пилок з волоті золотив її прегарні коси, які спадали на плечі. Повні смутку очі дивилися в літнє небо. Цього разу хміль не брав її. Враз до зболеної свідомості долинули чарівні слова…

На межі, понуривши голову, сидів Богдан і вкотре освідчувався їй у коханні:

— Оксанко, я тебе і тільки тебе люблю! Повертайся до нас, ми тебе чекаємо…

— Мамо, — плакав Михасик, — де ти, мамо?

Оксана стрепенулася і простягнула руки назустріч своїм найріднішим.

Леся, долаючи дрімоту, час від часу поглядала на дорогу. На долині сірим кожухом клубочився туман. Водій зосереджено вивчав маршрут. У задимлені вікна зазирав рожевий світанок. Різкий підстриб автобуса остаточно розбудив її. Митниця позаду. І це вже рідні кучеряві дороги, яких ні з чим не сплутаєш. Сонно посапували стомлені пасажири. Лесина сусідка Наталя клювала носом мало не у вікно. В салоні пахло мандаринами і кавою. Ось заблимав телевізор, передаючи ранкові новини краю. Леся спрагло слухала перші вісточки з рідної землі. Гарна ведуча повідомляла про розбійницький напад, про відкриття медичного центру, про покращення життя, про мажорні і мінорні настрої українців, про зниження рівня безробіття. Ого, як оптимістично! А чому тоді їх тут у автобусі повно — заробітчан, які повертаються до рідних домівок? Дехто назовсім, а більшість — лиш на трошки, щоб потім знову виконувати накази італійських сеньйор і сеньйорів…

Якийсь імпозантний пан розповідав про побудову міста його мрії, де так добре живеться йому і його родині. І де такий рай? Прислухалася, придивилася. Дуже знайома посмішка — десь вона її вже зустрічала. Ой! Підскочила і впилася очима в екран.

Її студентська весна. Дерева у парку плакали радісними слізьми, народжуючи перші зелені листочки. Вечори терпко пахли квітами. Верби опускали м’яке віття, приховуючи таємниці закоханих. Після лекцій, коли сонце йшло на спочинок, Леся поквапцем бігла в парк, де її чекав Арсен. Вони шукали вільну лавку, яка тимчасово була їхньою, нікого не бачили і не чули. Як це давно було!.. Арсен приносив їй квіти. Найчастіше тюльпани. Коли вдихала їхній густий запах, на щоках залишався темний слід від пилку.

— Дивись, як вони тебе зацілували! — сміявся хлопець і ніжно збирав губами той пилок.

Леся вчилася на лікаря. Хотіла тамувати біль і бачити радість в очах своїх пацієнтів. Арсен мріяв будувати нові міста.

— Лесю, це буде наше місто. Ми будемо у ньому жити. Ти народиш мені синів і будеш королевою.

— Але