Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Немає в нього ні дружини, ні дітей.

— Як?

— Та він і не одружувався ніколи.

— Чому??? — протягнула.

— Хтозна, різне люди говорили. Це особисте. Його.

Надія приголомшено замовкла.

— Та он він, на городі, сапає картоплю. Поговоріть, попитайте, — жінка з цікавістю оглядала Надію, що розгублено стояла. — Ви що, знаєте його?

— Так, вчилися в одній школі.

— Йому зараз подвійно важко, — вела далі молодиця. — Маму похоронив. Залишився сам…

Надія ще не знала, як вчинити, але ноги вже несли її до чужого плоту. Посередині городу орудував сапою чоловік міцної статури, з засмаглими руками, що вперто горнули землю. Перед очима постала перерва, розірвані аркуші листа і сповнені болю очі хлопця… Але ні, не може цього бути, це неглибоке, це як згадка юності… Хто став причиною його самотності? Чому одиноким журавлем живе? За хвилю Надія могла знайти розгадку. Але вона засоромилася самої себе. Чи в праві вона лізти в душу цьому чоловікові заради цікавості? Це, напевно, тільки його біда… Чи хотів би він впустити її в своє сокровенне зараз? Олег випростався і глянув у бік Надії. Жінка відсахнулася від плоту і залишила загадку своєї юності нерозкритою…

Гучно веселилася юнь, грали в «хустинку», витирали рясний піт від спеки, вихлюпували радість, бажали щастя молодим.

Посварений з літом вітер люто зривав жовте листя з дерев, а воно боязко, з шурхотом, лягало біля ніг каштанів, легко дряпало асфальт і мчало на другий бік вулиці, перечіпаючись на бордюрах.

Поправляючи волосся, з яким теж грався вітер, центром міста йшли дві усміхнені дівчини — студентки Віолета й Ірка. Притиснувшись одна до одної, ніби захищаючись від першого подиху осені, дівчата з відвертою цікавістю оглядали красивих юнаків.

— Простите, вы не Ромео? — співуче запитувала Віолка, блиснувши очима з-під окулярів.

Хлопець здивовано буркнув:

— Не в те століття попали. Чого шукаєте?

Проте дівчата були наполегливі:

— Простите, вы не Ромео?

— Ні, я звичайний Петро. І чекаю Марічку. Ви не за адресою.

Навпроти театру нервово походжав високий юнак з квітами в руках. Він дивився в бік дівчат, й Ірка зробила припущення, що вони нарешті знайшли того, кого шукали. Віолка тут як тут:

— Мы, наверное, вас искали. Вы Ромео?

Хлопець глузливо глянув на дівчат:

— Ви що, з грушки впали? — не дуже ґречно відповів і покрутив пальцем біля скроні.

Знову не той!

— Слухай, Віолко, вони нас сприймають за легковажних метеликів, які пурхають, зазираючи в очі чоловікам. Йдемо додому, немає тут Олиного принца.

Оля тим часом лежала в ліжку з температурою і замість неї на побачення пішли дівчата. «Ну хоч опиши, який він, змалюй!» — просили подругу. Оля посміхнулася, піднявши вгору очі: «Ой, він чудовий, високий, з грецьким профілем. А як читає поезію! Модний, інтелігентний — ну Ромео ж!»

Дівчата вже померзли. Місто засвітило ліхтарі. Дорогою додому вони помітили самотню постать юнака, який, вочевидь, довго когось чекав. Він нервово м’яв у руках пізні айстри, що біліли в сутінках. Був невисокого зросту, з білявим чубчиком, тонким обличчям і типовим профілем, одягнений у прогумований плащ.

— Слухай, Віолко, давай ще цього спитаємо, а тоді вже підемо додому. Зранку ж пари, сольфеджіо в Чернова…

— Вибачте, ви бува не Ромео? — мляво запитала Ірка.

Хлопець рвучко обернувся, очі приязно блиснули:

— Так, я Ромео.

— О-о-о-о, — протягла Віолка, — наконец-то мы вас отыскали.

— Ми вже підняли на ноги всіх місцевих хлопців — і жодного Ромео серед них не надибали, — додала Ірка. — Ходімо, бо вже пізно. Ваша Джульєтта захворіла, то ми вас виглядаємо цілий вечір, померзли уже.

— Що з нею? — чемно запитав хлопець.

— Основний інструмент підвів — горло. Осінь зараз, а для диригента головне не застудитися. Як тоді заспіваєш про велике кохання чи родинні чвари ваших предків? — жартували. — Звідки таке рідкісне ім’я?

Хлопець загадково посміхнувся:

— Взагалі, я Роман, але для близьких — Ромео. Знаєте, хочеться чогось надзвичайного. Кохання, чистої дивної дівчини з великими очима і романтичною вдачею. Здається, я її знайшов.

— Чудово, тільки не наслідуйте сюжет Шекспіра. Наша Оля романтична, але земна, і живе у двадцятому столітті. А завтра у нас сольфеджіо в Чернова, який любить сиплим голосом співати романс «Не искушай меня без нужды».

— Я розумію і люблю романси, а сам граю на баяні.

— О, а ми думали, звідки така древня романтика, — засміялися подруги. — Джульєтта ваша живе у другому під’їзді в п’ятій квартирі. Щасти вам!

Біля гуртожитку дівчата довго реготали, аж присідали.

— Слушай, Ир, может, завтра опять пойдем ловить Ромео! — реготала Віолка.

Вітер розтріпував коси і сміявся разом з дівчатами. Молодість, студентство…

Оксана з невимовною тугою дивилася на букет гладіолусів, який стояв на столі. На одному стеблі квіти вгорі полум’яніли, а внизу — помирали, згортаючи червоні пелюстки. «І в мене так, — думала Оксана. — Щось відмирає, а щось із глибини душі рветься до сонця, борсається, протестує». Тремтяча рука звично намацала склянку з горілкою, трохи потримала, вагаючись, і швидко піднесла до губ. За вікном сумно шуміли обірвані вишні. Жінка мерщій побігла в кукурудзу — ховати свої безвихідь і