Осиний мед дикий - Ірина Савка

Коли Настю кликали готувати на весілля, Гілька просили також, аби веселіше було.

Гілько мав співанку до всякої оказії. Його рудуваті вуса аж підскакували над губами, ніби теж співали, і всім ставало святковіше. То як не піти на празник до таких людей? І Юльці добре буде і самому забавно серед них.

Був духмяний серпень. Плодовита земля радувала врожаєм. Спас… Церква виповнена людьми, запахом меду і квітів, обважнілими кошиками з пишними грушами, червонобокими яблуками і сірими головками маку. Лунав ангельський спів. Уважні жіночі очі тим часом квапливо озирали присутніх: до кого підуть празникувати? Бо таке красиве святкування було тільки в Лозовій. Нестор з Юлькою ледве відкараскалися від старого Січкара, який добре знав їхнього батька і конче просив попразникувати у нього. Дякували, обіцяли зайти іншим разом і вже очікували вуйка Гілька, що ніяк не міг забрати бабу Гандзю, котра бубоніла собі з жіноцтвом. Потім уже разом йшли гостинним, заквітчаним селом. Лопотіли новими черевиками діти, презентували нові вишиванки дівчата. Спорожніла церква, селом розтікалися гості — і місцеві, і добра половина Вербівки. Бо як же без них? Вербівка та Лозова з одного кореня: одна річка на два села, як споріднена доля. От і пісня спільна полилася:

Вуйко Гілько з Настею тішилися гостями: і чарку перехиляли, і смачні пироги хвалили. Незчулися, як гарний день минув. Зібралися гості додому. Вуйна Настя завивала в папір, щоб не розбилися, гарні горнята для дівчаток — завше робила їм маленькі презенти. Юлька відмахувалася від солодкого печива, бо покришиться. Баба Гандзя ховала прядене повісмо до виплетеного з місцевої лози кошика. Подякували навзаєм, поцілувалися і Нестор з Юлькою рушили додому, до Вербівки. Трохи захмелілий вуйко Гілько ще заспівав на дорогу:

— Зупини вже того концерта! — Настя жартома штовхнула Гілька в спину.

Руді вуса ще раз приязно піднялися вгору, показуючи усміх, усі знову поцілувалися та й розійшлися.

— Йдемо головною дорогою?

— Та чого ж, долинами ближче. Вже скоро споночіє. День тепер короткий, — втрутилася баба Гандзя.

Ніхто не заперечував бабі. Родина залишила святкове село і подалася додому долинами попід горою, де колись був холерний цвинтар. Біля таких місцин завжди моторошно. Тут замовкає радість і поступається перед співчуттям та страхом, хоч давно це було і все жахіття вже поросло травою, яку ніхто не косив. Чи міг Нестор і його рідні після такої вдатної гостини серед серпневих квітів і меду сподіватися біди на свою голову: ненависних до чужої радості людей?

Вони вигулькнули з темряви просто посеред дороги. І зі словами: «Вони! Бий!» накинулися на беззахисних подорожніх.

— Людоньки! Рятуйте! — кричала баба Гандзя. — Хлопці, ми не знаємо вас, ми ні в чому не винні!

— Ага! Він не винен, він не знає…

Першим упав і замовк Нестор. За якийсь час край дороги вже ледь спиналася на коліна Юлька…

— Людоньки, ми вам нічого не зробили.

— Владзю, то не вони, то інші! — просичало збоку. — Онде їхня фіра! Другою дорогою поїхали…

У пітьмі метнулися тіні, залишивши побитих напризволяще. Крики нових жертв краяли тишу. Іржали коні…

Старий Стефан сидів коло Нестора, який лежав на високій подушці з розбитим обличчям. На другому ліжку, обернена до стіни, плакала Юлька. Баба Гандзя перев’язала голову білою полотниною, з-під якої вибивалися густі пасма сивого волосся. Гріли воду, обмивали рани. Нестор ще не знав, що у нього вкрали мрію: вже не буде різьбленої колиски, не буде кому робити веселі пищики і коситиме він сам. Чому радість закінчується так швидко?..

Голубіло небо, минали серпні, звивисту річку зробили рівною. Від образи чи болю вимерли верби на її берегах. Згасла Гількова пісня. Замовкли у засвітах Нестор з Юлькою. Туди ж подався і їхній кривдник Владзьо. Минуле, воно минає, але залишає в пам’яті глибоку борозну, звідки раз у раз виринають спогади.

Так сталося і тепер. На концерті молодих талантів жінка, яка сиділа поряд із Мартою, явно нервувала. З-під опущених вій пильнувала сцену. «Вадим Лірський!» — оголосили протяжно і заклично. На світло вийшов стрункий юнак, видно, давно здружений зі сценою. Співав натхненно. Коли вщухла злива оплесків, сусідка відпустила напружену руку, що доти стискала бильце крісла.

— Син? — тихенько запитала Марта.

— Внук.

— Чудово співав. Дуже прізвище в нього гарне і пасує йому. Може, ліра буде його супутницею по життю? Нехай щастить!

Жінка посміхалася і була гордою за внука.

— Де такі таланти родяться? — суто з цікавості запитала Марта.

— В нашій Лозовій.

— Лозовій? У цьому гарному селі? А я з Вербівки… Там виросла. Отже, маємо багато спільного. Сусіди… Давно я там не була… А з якої ви родини? — в Марті вже вирували спогади.

— Я з Товкачів, Любою звати.

— А по-батькові? — напружилася.

— Володимирівна.

— А мене Марта. Марта Несторівна.

— Чи не Гірняка Нестора? — Люба вичікувально задивилася в Мартине обличчя.

— Так,